юридичні консультації

Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України (Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 15.01.2010 № 01-08/12)

Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права

(за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України)

(Інформаційний лист Вищого господарського суду України від  15.01.2010  №  01-08/12)

З метою забезпечення однакової і правильної судової практики вважаємо за необхідне довести до відома господарських судів правові позиції, які пов’язані із застосуванням Верховним Судом України деяких норм процесуального права і знайшли відображення в його постановах.

1. Спір за позовом фізичної особи, пов’язаний з вимогою про визнання неправомірними дій господарського товариства, засновником якого є позивач, стосовно укладення договорів страхування не є корпоративним і тому  непідвідомчий господарському суду.

Фізична особа звернулася до господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю та страхового закритого акціонерного товариства  про визнання неправомірними дій відповідачів щодо укладення договору страхування орендованого майна. Позовні  вимоги обґрунтовувалися тим, що зазначені договори укладено з порушенням вимог закону і тому було порушено корпоративні права позивача як учасника товариства з обмеженою відповідальністю.

Господарський суд першої інстанції дійшов висновку про непідвідомчість даного спору господарським судам і відмовив  у прийнятті позовної заяви з посиланням на приписи пункту 1 частини першої  статті 62 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України). Верховний Суд України погодився з даним висновком, виходячи з такого.

Відповідно до статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Частиною першою статті 167 Господарського кодексу України (далі — ГК  України) передбачено, що корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

При цьому під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав (частина третя статті 167 ГК України).

Оскільки предметом спору у даній справі є заявлена позивачем — фізичною особою вимога щодо визнання неправомірними дій стосовно укладення договорів страхування юридичною особою, засновником якої є позивач,  фактично останнім оскаржено сам договір у певній частині, що виходить за межі прав позивача, передбачених статтею 88 ГК України, та не відповідає вимогам статті 651 Цивільного кодексу України.

Отже, наявність порушень суб’єктивних прав позивача в укладанні господарських договорів страхування між суб’єктами правовідносин не може свідчити про наявність  корпоративного спору, а оцінка правовідносин та дій з правомірності їх виникнення між господарюючими суб’єктами щодо укладення та виконання господарських договорів можлива лише за умов відповідності суб’єктного складу сторін приписам статті 1 ГПК України (постанова Верховного Суду України від 27.10.2009 № 02-03/376).

2. Позовна вимога суб’єкта господарювання до регіонального відділення Фонду державного майна України про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу цілісного майнового комплексу має  приватно-правовий характер і підлягає розглядові в порядку господарського судочинства.

Підприємством подано позов до Регіонального відділення Фонду державного майна України про визнання частково недійсним  договору купівлі продажу майнового комплексу бавовняно-ткацької фабрики.

Суди першої і апеляційної інстанцій виходили з того, що спір повинен вирішуватися в порядку господарського судочинства, а суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що   касаційний перегляд рішень у таких справах повинен здійснювати Вищий адміністративний суд України за правилами Кодексу адміністративного судочинства України згідно з  приписами пункту 6 розділу 7 Прикінцевих та перехідних положень названого Кодексу.

У зв’язку з цим Верховний Суд України зазначив таке.

У розумінні статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції — це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Статтею 1 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільним законодавством регулюються особисті, зокрема, майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Отже, майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників за відсутності адміністративного підпорядкування між ними в порядку здійснення управлінських функцій, є цивільно-правовими.

Оскільки майнові відносини, які виникли між Регіональним відділенням Фонду державного майна України та підприємством на підставі укладеного договору купівлі-продажу, склалися на основі вільного волевиявлення за відсутності адміністративного підпорядкування,   вірним є висновок про те, що дані правовідносини є цивільно-правовими, а спір повинен вирішуватися  в порядку господарського судочинства (постанова Верховного Суду України від 27.10.2009 № 3/118).

3. Право на звернення до суду у разі недотримання вимог законодавства щодо обов’язковості отримання ліцензії для здійснення певного виду господарської діяльності належить спеціально уповноваженим органам з питань ліцензування та іншим органам виконавчої влади.

Господарським судом першої інстанції задоволено позов господарського товариства  про визнання недійсним укладеного цим товариством договору щодо   надання послуг з перевезення вантажів. Відповідне рішення, залишене без змін судами апеляційної і касаційної інстанцій, мотивовано   наданням послуг з перевезення вантажів без відповідної ліцензії.

Верховний Суд України не погодився з даним  висновком, виходячи з такого.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду мають право звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Однією з підстав звернення до суду з позовом була незгода позивача з наявністю у нього заборгованості перед товариством за виконання робіт за спірним договором, що є предметом розгляду в іншій справі між цими ж сторонами.

У відповідності з частиною сьомою статті 20 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (у редакції Закону, чинній на час подання позову) контроль за наявністю ліцензії у суб’єктів господарювання здійснюють спеціально уповноважений орган з питань ліцензування та інші органи виконавчої влади в межах їх повноважень шляхом проведення планових та позапланових перевірок. Позивач до таких органів не відноситься.

За таких обставин право на звернення до суду у разі недотримання вимог законодавства щодо обов’язковості отримання ліцензії для здійснення певного виду господарської діяльності належить саме зазначеним органам, а не позивачеві (постанова Верховного Суду України від 17.11.2009 № 2/179пд).

4. Недотримання позивачем вимог частини другої статті 188 Господарського кодексу України щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом подання позову  про розірвання оспорюваного договору.

Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу у справі  за позовом прокурора до товариства з обмеженою відповідальністю про розірвання договору купівлі-продажу об’єкта незавершеного будівництва, у  якій судовим рішенням господарського суду  в позові відмовлено  з посиланням на те, що   позивач не вжив заходів досудового врегулювання спору, передбачених статтею 188 Господарського кодексу України. При цьому Верховний Суд зазначив таке.

Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Як зазначено в резолютивній частині рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 у справі щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

За таких обставин недотримання позивачем вимог частини другої статті 188 Господарського кодексу України щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання оспорюваного договору (постанова Верховного Суду України від 01.12.2009 № 50/101-08).

Заступник Голови Вищого

господарського суду України                                                            В. Москаленко

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Related posts:

  1. Про деякі питання практики застосування розділу XII-2 Господарського процесуального кодексу України Постанова від 11.10.2010 N 2
  2. ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ 07.04.2008 N 01-8/211 Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України
  3. При вирішенні справ із застосуванням ст. 35 ГПК України суду слід враховувати, що обов’язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору ,є рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, і цей факт підтверджується матеріалами господарської справи
  4. Факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
  5. Про внесення змін і доповнень до роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 №02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними”

Комментарии запрещены.

Юрисконсульт

ЮРИДИЧНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ

Договірне право
Дозволи ліцензії

Август 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
« Окт    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031