юридичні консультації

Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 22.04.2016 № 01-06/1444/16 Застосування практики Суду у вирішенні господарських спорів на підставі положень Господарського процесуального кодексу України

З огляду на необхідність у подальшій всебічній імплементації практики Європейського суду з прав людини (далі — Суд) у здійсненні господарського судочинства Вищий господарський суд України вважає за необхідне звернути увагу на таке.

1. З огляду на приписи статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

2. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі — Закон) встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Отже, у зв’язку з ратифікацією Конвенції, протоколів до неї та прийняттям Верховною Радою України Закону господарським судам у здійсненні судочинства зі справ, віднесених до їх підвідомчості, слід застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні.

3. Відповідно до частини четвертої статті 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Господарським судам України слід враховувати, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції Суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.

Таким остаточним рішенням стосовно вичерпання всіх національних засобів захисту в господарському процесі є судове рішення Судової палати у господарських справах Верховного Суду України (див. ухвалу Суду у справі MPP Golub v. Ukraine (dec.), no. 6778/05, від 03.04.2006).

Отже, перебіг шестимісячного строку, встановленого статтею 35 Конвенції для подання індивідуальної заяви про порушення в Україні прав, викладених у Конвенції та протоколах до неї, починається з дати ухвалення Верховним Судом України відповідного судового рішення. При цьому щодо заяв, які не стосуються чітко визначених подій і дат або порушення, що триває, цей строк не обчислюється (див. рішення Суду у справі Ponomarenko v. Ukraine, no. 13156/02, §29, від 14.06.2007).

4. До повноважень Суду не входить перегляд та скасування судових рішень, ухвалених національними судовими органами (див. рішення Суду у справі Volovik v. Ukraine, no. 15123/03, § 43, від 06.12.2007): Суд не має діяти як четверта інстанція (див. рішення Бочан проти України (№ 2), no. 22251/08, від 05.02.2015).

Суд, зокрема, приймає до розгляду індивідуальні заяви осіб, зазначених у статті 34 Конвенції, щодо порушення Високою Договірною Стороною прав, викладених у Конвенції. Сторонами у таких справах є заявник, який вважає себе потерпілим, та Висока Договірна Сторона, а предметом спору — питання про наявність чи відсутність порушення Високою Договірною Стороною права, викладеного в Конвенції або в протоколах до неї.

Судове рішення, ухвалене господарським судом, може бути визнано Судом доказом наявності порушення Україною прав та основних свобод заявника, викладених у Конвенції або в протоколах до неї.

У разі визнання Судом факту відповідного порушення прав заявника Україна зобов’язується виплатити встановлене Судом відшкодування заподіяної матеріальної чи моральної шкоди, судових витрат заявника у справі та вжити заходів щодо відновлення порушених прав заявника на національному рівні, включаючи можливий перегляд справи в національних судових органах.

5. Предметом розгляду в Суді можуть бути питання щодо порушення прав та свобод, викладених у Конвенції або в протоколах до неї, які за відповідними вимогами попередньо були предметом розгляду у господарських судах України в зв’язку з використанням заявниками національних засобів судового захисту. При цьому вирішення питання щодо вичерпання таких засобів судового захисту є виключною компетенцією Суду (див. рішення Суду у справах: MPP Golub v. Ukraine (dec.), no. 6778/05, від 03.04.2006; Masa Invest Grup v. Ukraine (dec.), no. 3540/03, від 11.10.2005).

6. Згідно з пунктом 3 статті 59 Конвенції для тих держав, які підписали цю Конвенцію і які ратифікуватимуть її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня здачі на зберігання їхніх ратифікаційних грамот. Цією датою стосовно України є 11 вересня 1997 року.

Отже, юрисдикція Суду поширюється виключно на факти, що мали місце після набрання чинності Конвенцією відносно України. Як виключення із загального принципу дії Конвенції у часі (ratione temporis) Суд може взяти до уваги факти, що мали місце до 11 вересня 1997 року (див. рішення Суду у справі Sovtransavto Holding v. Ukraine, no 48553/99, §§ 57 — 58, від 25.07.2002). Це в першу чергу стосується скарг на недотримання розумної тривалості розгляду справ і стану розгляду справи на момент набрання чинності Конвенцією стосовно України.

7. Відповідно до пункту 10 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають виконанню рішення Суду з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Особливості виконання рішень Суду передбачено статтями 41 і 46 Конвенції, практикою Суду, відповідними нормативними актами Комітету Міністрів Ради Європи та главою 3 Закону, а порядок їх перекладу та оприлюднення і порядок посилання на Конвенцію та практику Суду — відповідно статтями 6 та 18 Закону.

8. Глава 4 Закону встановлює порядок застосування практики Суду. Так, зокрема згідно зі статтею 18 Закону для цілей посилання на практику Суду використовують переклади текстів його рішень, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. Водночас у разі відсутності перекладу практики Суду суд користується оригінальним текстом.

Тексти Конвенції та протоколів до неї, ратифікованих Україною, опубліковано в Офіційному віснику України, 1998, № 13 (16.04.98) та в газеті «Голос України» за 10 січня 2001 року № 3 (2503). Ці тексти розміщено також у пошукових системах «Законодавство» та «Ліга». Оновлений переклад Конвенції з перекладом тексту Протоколу № 14 також доступний у пошуковій системі «Ліга» і на веб-сайті Міністерства юстиції України (http://www.minjust.gov.ua).

Найбільш повним і систематизованим джерелом судової практики Суду у перекладі українською мовою є щоквартальний журнал «Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі», який видається з 1999 року. Видавцем цього журналу є Український Центр Правничих Студій.

Рішення Суду англійською та французькою мовами (офіційними мовами Суду) можна знайти також на веб-сайті Суду (http://www.echr.coe.int), де є спеціальна пошукова система HUDOC (http://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22documentcollectionid2%22:[%22GRANDCHAMBER%22,%22CHAMBER%22]}). Переклади рішень Суду доступні і в деяких пошукових системах, на веб-сайті Міністерства юстиції України й на веб-сайті Центру інформації та документації Ради Європи в Україні (http://www.coe.kiev.ua).

9. У додатку до цього листа наведено систематизований відповідно до норм Господарського процесуального кодексу України виклад правових позицій Суду в окремих справах, який підлягає щоквартальному перегляду та доповненню.

10. Відкликати інформаційний лист Вищого господарського суду України від 18.11.2003 № 01-8/1427 «Про юрисдикцію Європейського суду з прав людини в Україні» (з подальшими змінами і доповненнями).

Голова Вищого господарського суду України Б. Львов


Додаток до інформаційного листа Вищого господарського суду України 22.04.2016 № 01-06/1444/16

Застосування практики Суду у вирішенні господарських спорів на підставі положень Господарського процесуального кодексу України

Господарський процесуальний кодекс України Практика Суду
Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Право на звернення до господарського суду… Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов’язаної з його або її правами та обов’язками цивільного характеру. На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з його аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу. Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб». Встановлюючи такі правила, Договірна держава користується певною свободою розсуду. Попри те, що остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції належить Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що має бути найкращою стратегією у цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (див. рішення Суду у справі Наталія Михайленко проти України, no. 49069/11, від 30.05.2013). Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов’язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі — провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені. Суд зазначає, що відповідно до усталеної практики Суду щодо України зазначені гарантії, закріплені в статті 6, є застосовними до провадження у суді касаційної інстанції як у цивільних, так і в адміністративних справах, незважаючи на їх українську класифікацію (див. рішення Суду у справах Буланов та Купчик проти України, no. 7714/06 та 23654/08, від 09.12.2010, Чуйкіна проти України, no. 28924/04, від 13.01.2011). Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. У такій формі в цьому пункті втілено «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу, тобто право на порушення провадження в суді за цивільним позовом. Однак це право не є абсолютним. Воно може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як передбачені законом строки давності, заходи забезпечення позову, нормативне регулювання такого права стосовно неповнолітніх та психічно хворих осіб) (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009). Суд звертає увагу на те, що, ratio decidendi, рішення Пленуму* Верховного Суду України усувало з-під юрисдикції судів будь-який розгляд саме такої категорії цивільних спорів: щодо відшкодування вартості майна, як і у цій справі. Суд вважає, що таке виключення саме по собі суперечить праву на доступ до суду, гарантованому частиною 1 статті 6 Конвенції. __________ (*У згаданому рішенні Пленуму Верховного Суду України зазначалося, що, оскільки обмін грошових знаків регулювався постановою Кабінету Міністрів України від 1991 року (параграф 9-й), яка передбачала позасудовий перегляд рішень комісій з питань обміну грошових знаків, то спір не підпадав під юрисдикцію суду згідно з законодавством, чинним у 1991 році.) (див. рішення Суду у справі Трегубенко проти України, no. 61333/00, від 02.11.2004) Суд зазначає, що заявник мав доступ до судів, проте жодний не розглянув по суті скарги заявника на неможливість користуватись церковною будівлею, оскільки вони вважали, що вони не мають юрисдикції розглядати такі питання, не дивлячись на те, що процедурні вимоги прийнятності було дотримано. Суд вважає, що така ситуація прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду, яка гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Церква села Сосулівка проти України, no. 37878/02, від 28.02.2008).
Стаття 2. Порушення справ у господарському суді…
Стаття 2-1. Автоматизована система документообігу суду…
Стаття 3. Мова господарського судочинства…
Стаття 4. Законодавство, яке застосовується при вирішенні господарських спорів
Стаття 4-1. Форми судового процесу…
Стаття 4-2. Рівність перед законом і судом… Ключовим для концепції справедливого розгляду справи як у цивільному, так і кримінальному провадженні є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін. Принцип рівності сторін вимагає «справедливого балансу між сторонами», і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом. Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення Суду у справі Мала проти України, no. 4436/07, від 03.07.2014). Суд нагадує, що принцип процесуальної рівності сторін… означає надання сторонам судового процесу можливості ознайомитись з усіма пред’явленими доказами і зауваженнями та прокоментувати їх, навіть якщо вони надані незалежним представником державної юридичної служби з метою здійснення впливу на рішення суду (див. рішення Суду у справі Жук проти України, no. 45783/05, від 21.10.2010).
Стаття 4-3. Змагальність…
Стаття 4-4. Гласність розгляду справ… Забезпечення відкритості судового розгляду становить основоположний принцип, закріплений у пункті 1 статті 6 Конвенції. Такий публічний характер судового розгляду гарантує сторонам у справі, що правосуддя не здійснюватиметься таємно, без публічного контролю; це також один із засобів підтримання довіри до судів. Здійснення правосуддя і, зокрема, судовий процес набувають легітимності завдяки гласності. Забезпечуючи прозорість здійснення правосуддя, гласність, таким чином, сприяє реалізації мети пункту 1 статті 6 Конвенції, а саме — справедливому судовому розгляду, забезпечення якого є одним з основоположних принципів демократичного суспільства у значенні Конвенції. Водночас Суд зазначає, що існують винятки з вимоги забезпечення відкритості судового розгляду. Це випливає з тексту самого пункту 1 статті 6, який передбачає, що «преса і громадськість можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах… національної безпеки в демократичному суспільстві, … або — тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, — коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя». Отже, за статтею 6 Конвенції іноді може виявитися необхідним обмежити відкритість і публічність процесу для того, щоб, наприклад, забезпечити безпеку свідків чи нерозголошення відомостей про них або сприяти вільному обміну інформацією та думками при здійсненні судочинства (див. рішення Суду у справі Шагін проти України, no. 20437/05, від 10.12.2009). Крім того, відповідно до висновків Суду виняткові обставини, що стосуються природи питань, які розглядає суд у відповідному провадженні, можуть виправдати відмову від публічного розгляду (див. рішення Суду у справі Олюджіч проти Хорватії, no. 22330/05, від 05.02.2009). Щодо вимоги про публічне проголошення рішень Суд постановив, що у кожному випадку форма публічності, що надається «рішенню» згідно з національним законодавством держави-відповідача, повинна визначатися з огляду на особливості відповідного провадження, враховуючи його повноту, та згідно з предметом та метою пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Шмушкович проти України, no. 3276/10, від 14.11.2013).
Стаття 4-5. Судові рішення…
Стаття 4-6. Склад господарського суду…
Стаття 4-7. Порядок прийняття судових рішень і вирішення питань…
Розділ II ДОСУДОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ
Стаття 5. Основні положення досудового врегулювання…
Стаття 6. Порядок пред’явлення претензії…
Стаття 7. Порядок і строки розгляду претензії…
Стаття 10. Досудове врегулювання розбіжностей, що виникають… Стаття 8. Повідомлення заявника про результати розгляду претензії…
Стаття 11. Досудове врегулювання спорів, що виникають у разі…
Розділ III Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов’язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом. Є порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції позбавлення заявника доступу до суду касаційної інстанції з огляду на відмову Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч рішенням Верховного Суду України [останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України]: їх не тільки позбавили доступу до суду, але й знівелювали авторитет судової влади (див. рішення Суду у справі Андрієвська проти України, no. 34036/06, від 01.12.2011).
Стаття 12. Справи, підвідомчі господарським судам… Згідно з прецедентною практикою Суду, поняття «цивільних прав і обов’язків» не може перекладатися виключно посиланням на національне право відповідної держави. У кількох випадках Суд уже підтверджував принцип, що це поняття, у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції, є «автономним» [яке не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві]. Безсумнівно, у податковому провадженні вирішуються матеріальні інтереси, але просте доведення, що спір має «матеріальний» характер, не є саме по собі достатнім для визнання застосовності пункту 1 статті 6 у контексті положення, яке стосується цивільних обвинувачень. Провадження, які за національним правом класифікуються як частина «публічного права», можуть підпадати під сферу застосування «цивільної» частини статті 6, якщо підсумок розгляду даної справи має вирішальне значення для приватних прав і обов’язків, коли йдеться, наприклад, про продаж землі, управління приватною клінікою, майнові інтереси, надання адміністративного дозволу стосовно умов професійної практики чи ліцензії на обслуговування алкогольними напоями (див. рішення Суду у справі Феррадзіні проти Італії, no. 44759/98, від 12.07.2001). Суд зазначає, що відсутність у провадженні будь-яких вимог грошового характеру не є вирішальним елементом при визначенні того, чи застосовується пункт 1 статті 6 Конвенції у його цивільному аспекті (див. рішення Суду у справі Савіцький проти України, no. 38773/05, від 26.07.2012). Вирішальним для визначення того, чи стосується справа прав цивільного характеру, є безпосередньо характер права, яке є предметом розгляду. На думку Суду, існування права «на користування культовою будівлею» в українському національному законодавстві, відстоювання цього права заявником та неспроможність заявника фактично користуватись церковною будівлею для задоволення своїх релігійних потреб були безпосередньо вирішальними для визначення прав і обов’язків заявника як «прав і обов’язків цивільного характеру». Зокрема це стосується питання управління церковним майном релігійної організації заявника. Відповідно, провадження у цій справі підпадає під дію пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Церква села Сосулівка проти України, no. 37878/02, від 28.02.2008).
Стаття 13. Справи, підсудні місцевим господарським судам…
Стаття 15. Територіальна підсудність справ господарському суду
Стаття 16. Виключна підсудність справ…
Стаття 17. Передача справ з одного господарського суду до іншого…
Розділ IV УЧАСНИКИ СУДОВОГО ПРОЦЕСУ
Стаття 18. Склад учасників судового процесу…
Стаття 19. Суддя… Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010). Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме органів державної влади (див. рішення Суду у справі Нестерова проти України, no. 10792/04, від 28.05.2009).
Стаття 20. Відвід судді… Суд повторює, що з метою вирішення, чи може суд вважатися «незалежним» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, необхідно звернути увагу, inter alia (серед іншого), на наявність гарантій від зовнішнього тиску та на питання, чи проявляє він ознаки незалежності. Стосовно вимоги «безсторонності» у розумінні цього положення мають бути застосовано два критерії: перший полягає у намаганні визначити особисте переконання певного судді у конкретній справі, а другий — у з’ясуванні того, чи забезпечував суддя достатні гарантії для виключення будь-якого розумного сумніву з цього приводу. У цій справі Суд зазначає, що незважаючи на наявність чітких підстав зміни територіальної підсудності, встановлених у Кримінально-процесуальному кодексі, рішення про передання справи заявника до Артемівського суду не було обґрунтовано жодною з них. З матеріалів справи не вбачається, що заявника було повідомлено про причини або юридичні підстави обрання територіальної підсудності у його справі. Суд також зазначає, що побоювання заявника щодо упередженості національних судів при розгляді його справи також підтримувались публічними заявами Президента та Голови Державної податкової адміністрації, а також діями стосовно його адвоката (накладення арешту та вилучення майна, в т.ч. матеріалів справи заявника) (див. рішення Суду у справі Фельдман проти України, no. 76556/01 та 38779/04, від 08.04.2010). Крім того, Суд зазначає, що незалежність та неупередженість суду згідно з об’єктивним критерієм, вимагає, щоб окремі судді бути вільними від неналежного впливу — не тільки ззовні, а й зсередини. Ця внутрішня незалежність судової системи вимагає, щоб судді були вільними від директив або тиску з боку інших суддів або тих, хто має адміністративні повноваження в суді, такі як, наприклад, голова суду. Відсутність достатніх гарантій, що забезпечують незалежність суддів у судовій системі і, зокрема, від їх керівництва, може призвести до висновку Суду про те, що сумніви заявника у незалежності та неупередженості суду об’єктивно виправдані(неофіційний переклад) (див. рішення Суду у справі Агрокомплекс проти України, no. 23465/03, від 06.10.2011). Як правило, безсторонність означає відсутність упередженості та необ’єктивності. Згідно з усталеною практикою Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з: (i) суб’єктивним критерієм, врахувавши особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об’єктивним у цій справі, та (ii) об’єктивним критерієм, іншими словами, шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності. У цьому відношенні навіть вигляд має певну важливість — іншими словами, «має не лише здійснюватися правосуддя — ще має бути видно, що воно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (див. рішення Суду у справі Олександр Волков проти України, no. 21722/11, від 09.01.2013). У контексті суб’єктивного критерію особиста безсторонність судді презюмується, поки не доведено протилежного. У контексті об’єктивного критерію… окремо від поведінки суддів слід визначити, чи існували переконливі факти, які могли б викликати сумніви щодо їхньої безсторонності. Це означає, що при вирішенні того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезстороннім, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати такі побоювання об’єктивно обґрунтованими (див. рішення Суду у справі Газета Україна-Центр проти України, no. 16695/04, від 15.07.2010). Суд підкреслює, що представники судової влади мають виявляти щонайбільшу стриманість при виконанні ними службових обов’язків для того, щоб гарантувати репутацію безстороннього судочинства. Почуття стриманості має підказати їм не робити заяв у пресі навіть у відповідь на провокації. Цього вимагають вищі інтереси юстиції і престиж суддівської професії. Той факт, вважає Суд, що голова суду публічно вжив такі вислови, які натякали на негативну оцінку самого заявника, ще до того, як суд під його головуванням мав винести рішення у справі, дійсно, не видається сумісним з вимогами про безсторонність суду, закріпленими в пункті 1 статті 6 Конвенції. Отже, заяви голови суду об’єктивно могли виправдати побоювання заявника стосовно упередженості останнього. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Бушемі проти Італії, no. 29569/95, від 16.09.99).
Стаття 21. Сторони в судовому процесі… Суд зазначає, що позов заявників було залишено без розгляду по суті, оскільки відповідачем не міг бути суд, захищений імунітетом від такого позову. Суд нагадує, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї із справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що, з огляду на обставини тієї справи, таке обмеження було пропорційним (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009).
Стаття 22. Права та обов’язки сторін… Суд нагадує, що ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися — у відкритий чи мовчазний спосіб — від свого права на гарантії справедливого судового розгляду. Однак для того щоб така відмова була дійсною для цілей Конвенції, вона має бути виражена у недвозначній формі і має супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з важливістю такої відмови (див. рішення Суду у справі Боротюк проти України, no. 33579/04, від 16.12.2010). Суд далі зауважує, що, хоча стороні в цивільній справі не можна ставити за вину використання доступних за національним законодавством засобів для захисту своїх інтересів, вона має враховувати те, що такі дії неминуче призводять до затягування відповідного провадження (див. рішення Суду у справах Беспалов проти України, no. 11484/05, від 15.01.2008, Єрошкіна проти України, no. 31572/03, від 18.06.2009). Хоча Високі Договірні Сторони користуються широкими межами оцінювання при встановленні правил діловодства у сфері відправлення правосуддя, такі правила покликані забезпечити чітке ведення діловодства та швидкий доступ сторін до інформації про хід провадження, в яких вони є стороною (див. рішення Суду у справі Лук’янченко проти України, no. 17327/02, від 15.05.2008).
Стаття 23. Участь у справі кількох позивачів та відповідачів…
Стаття 24. Залучення до участі у справі іншого відповідача….
Стаття 25. Процесуальне правонаступництво…
Стаття 26. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги…
Стаття 27. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог…
Стаття 28. Представники сторін і третіх осіб…
Стаття 29. Участь прокурора у розгляді справ…
Стаття 30. Участь у процесі посадових осіб та інших працівників…
Стаття 31. Участь в судовому процесі судового експерта…
Розділ V ДОКАЗИ
Стаття 32. Поняття і види доказів…
Стаття 33. Обов’язок доказування і подання доказів…
Стаття 34. Належність і допустимість доказів… Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Стаття 35. Підстави звільнення від доказування…
Стаття 36. Письмові докази…
Стаття 37. Речові докази…
Стаття 38. Витребування доказів…
Стаття 39. Огляд та дослідження письмових і речових доказів…
Стаття 40. Повернення письмових і речових доказів…
Стаття 41. Призначення і проведення судової експертизи… Суд повторює, що компетенцією національних судів є вирішення того, чи необхідно звертатися за зовнішньою порадою (неофіційний переклад; оригінальний текст: «the Court recalls that it is within the competence of a court to decide whether or not to seek outside advice») (див. рішення Суду у справі Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013).
Стаття 42. Висновок судового експерта…
Стаття 43. Оцінка доказів… Суд відзначає важливість того, щоб органи влади наводили деталізовані та переконливі підстави своєї відмови приймати доказ, запропонований заявником, особливо коли такий доказ має істотну важливість для результатів провадження, як у цій справі (див. рішення Суду у справі Мала проти України, no. 4436/07, від 03.07.2014). Суд повторює, що хоча ст. 6 Конвенції й гарантує право на справедливий судовий розгляд, у ній не викладено правил прийнятності доказів чи способів їх оцінювання, що належать до сфери регулювання національного законодавства та національних судів. Так само національні органи влади, і, зокрема суди, в першу чергу повноважні тлумачити національне законодавство, і Суд не намагатиметься замінити їх тлумачення своїм, якщо у справі не спостерігатиметься свавільне тлумачення. Цей принцип діє і щодо застосування процесуальних норм щодо виклику свідків сторонами. У зв’язку з цим Суд ще раз повторює, що він не уповноважений замінювати своєю оцінку фактичних обставин, зроблену національними судовими органами. Проте відповідно до прецедентно!’ практики Суду вимога справедливості судового розгляду включає спосіб, у який було отримано та представлено докази. Завдання Суду — установити, чи провадження в цілому, включно зі способом отримання і представлення доказів, було справедливим у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Суд зазначає, що хоча, оцінюючи узгодження процедури прийняття доказів з принципом рівності сторін як складової ширшої концепції справедливості судочинства, він не має вирішувати, чи була обґрунтованою відмова суду прийняти подані заявником докази, велике значення надається зовнішнім ознакам суду та зростаючій чутливості громадськості до справедливого здійснення правосуддя (див. рішення Суду у справі Олюджіч проти Хорватії, no. 22330/05, від 05.02.2009). Визначаючи, чи було провадження у справі загалом справедливим, також має враховуватись, чи було дотримано прав на захист. Слід, зокрема, розглянути, чи заявникові була надана можливість спростувати достовірність доказів і заперечити проти їх використання. Крім того, має бути врахована якість таких доказів і, зокрема, те, чи породжують обставини, за яких вони були отримані, будь-який сумнів щодо їхньої достовірності й точності. При тому, що питання справедливості розгляду не обов’язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (див. рішення Суду у справі Яременко проти України, no. 32092/02, від 12.06.2008).
Розділ V-1 ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ
Стаття 43-1. Підстави вжиття запобіжних заходів…
Стаття 43-2. Види запобіжних заходів…
Стаття 43-3. Заява про вжиття запобіжних заходів…
Стаття 43-4. Порядок розгляду заяви про вжиття запобіжних заходів…
Стаття 43-5. Наслідки подання заяви про вжиття запобіжних за…
Стаття 43-6. Виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів…
Стаття 43-7. Скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів…
Стаття 43-8. Оскарження ухвал щодо вжиття запобіжних заходів…
Стаття 43-9. Припинення запобіжних заходів…
Стаття 43-10. Відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів
Розділ VI СУДОВІ ВИТРАТИ
Стаття 44. Склад судових витрат… Суд ще раз нагадує, що він ніколи не виключав можливості того, що інтереси справедливого здійснення правосуддя можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ особи до суду. Більше того, Суд вважає, що положення пункту 1 статті 6 Конвенції… не означає й беззастережного права на отримання безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і так само це положення не означає надання права на безкоштовні провадження у цивільних справах. Відповідно Суд постановляє, що вимога сплати зборів цивільними судами у зв’язку з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції. Однак Суд наголошує, що сума зборів, призначена у світлі конкретних обставин справи, включаючи спроможність заявника її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той момент, коли обмеження [запровадження сплати судового збору або зміна його розміру] було накладено, є важливими чинниками при визначенні того, скористалася ця особа своїм правом доступу до суду чи ні та чи мала «розгляд судом» (див. рішення Суду у справі Креуз проти Польщі, no. 28249/95, від 19.06.2001).
Стаття 48. Визначення розміру сум, що підлягають сплаті…
Стаття 49. Розподіл господарських витрат…
Розділ VII ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ
Стаття 50. Встановлення та обчислення процесуальних строків…
Стаття 51. Закінчення процесуальних строків…
Стаття 52. Зупинення процесуальних строків…
Стаття 53. Відновлення та продовження процесуальних строків…
Розділ VIII ПОДАННЯ ПОЗОВУ
Стаття 54. Форма і зміст позовної заяви…
Стаття 55. Ціна позову…
Стаття 56. Надсилання копії позовної заяви і доданих до неї…
Стаття 57. Документи, що додаються до позовної заяви…
Стаття 58. Об’єднання позовних вимог…
Стаття 59. Відзив на позовну заяву…
Стаття 60. Подання зустрічного позову…
Розділ IX ПОРУШЕННЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ТА ПІДГОТОВКА МАТЕРІАЛІВ ДО РОЗГЛЯДУ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ
Стаття 61. Прийняття позовної заяви…
Стаття 62. Відмова у прийнятті позовної заяви… Суд зазначає, що позов заявників було залишено без розгляду по суті, оскільки відповідачем не міг бути суд, захищений імунітетом від такого позову. Суд нагадує, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї із справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що, з огляду на обставини тієї справи, таке обмеження було пропорційним. Проте у справі, що розглядається, Суд не має необхідності встановлювати, чи було обмеження права заявників на доступ до суду — як наслідок особливого імунітету суддів і судів від юрисдикції щодо зазначеного вище позову — пропорційним у світлі обставин справи, оскільки існують більш очевидні підстави для сумніву в тому, що право заявників на доступ до суду було дотримано. Зокрема, Суд занепокоєний тим фактом, що позов заявників було подано не лише проти районного суду, який справді мав імунітет від цивільного позову, але також проти ДПІ, яка такого імунітету не мала. Суд вказує на те, що в позові заявників ДПІ була зазначена як ще один відповідач і стверджувалось, що (i) вони не мали змоги домогтися повернення автомобіля і пшениці з ДПІ після винесення судом рішення в адміністративній справі — тобто, коли вже не було юридичних підстав для подальшого утримування їхнього майна; та (ii) що під час перебування в розпорядженні ДПІ майно суттєво зіпсувалося. Ці скарги не мали жодного стосунку до районного суду і явно були адресовані ДПІ. Однак національні суди не відреагували на цю частину позову і не пояснили, чому її не можна було розглянути в рамках змагального судового процесу. Зокрема, Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявників, не давши яких-небудь пояснень з цього приводу. Суд зазначає, що аргумент Уряду про те, що заявники повинні були подати проти ДПІ окремий позов, є непереконливим. Зазначене порушення випливає з того, що національні суди не вирішили в судовому порядку вже поданий позов заявників, а не з відсутності загальної можливості вчинення позову проти ДПІ. Суд також зазначає, що при розгляді позову заявників національні суди не поінформували їх про існування такої можливості. Більше того, видається цілком можливим, що рішення судів спонукали заявників до протилежного висновку, а саме — про відсутність у них жодних шансів домогтися судового розгляду будь-якої частини їхнього позову. У будь-якому разі Суд вважає, що вимога подання від заявників окремого позову проти ДПІ після того, як вони раніше вже вчинили законним чином такий позов, покладає на заявників надмірний і безпідставний тягар. Тому Суд… визнає, що відмова національних органів вирішити справу стосовно позову заявників проти ДПІ позбавила заявників права на доступ до суду. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009).
Стаття 63. Повернення позовної заяви… Суд зазначає, що касаційна скарга підприємства-заявника на відмови судів нижчих інстанцій у задоволенні позову була повернута без розгляду внаслідок того, що підприємство-заявник не сплатило державне мито, яке вимагалося. У цьому зв’язку Суд повторює, що національні суди мають кращі можливості для тлумачення та застосовування норм матеріального та процесуального права. Підприємство-заявник не скаржилося на те, що зазначене положення було нечітким і непередбачуваним, та не заявляло, що не мало коштів, аби сплатити державне мито, яке вимагалося, і таким чином було позбавлене можливості подати касаційну скаргу. Воно просто наполягало на своєму власному тлумаченні цього положення. Оскільки відповідні судові рішення не виявляють будь-якого явно свавільного мотивування, Суд вважає, що скарга підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо несправедливості провадження про відшкодування шкоди є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена згідно з підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції (див. рішення Суду у справі Стебницький і Комфорт проти України, no. 10687/02, від 03.02.2011).
Стаття 64. Порушення провадження у справі…
Стаття 65. Дії судді по підготовці справи до розгляду…
Розділ X ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ
Стаття 66. Підстави забезпечення позову…
Стаття 67. Заходи до забезпечення позову…
Стаття 68. Скасування забезпечення позову…
Розділ XI ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ У ПЕРШІЙ ІНСТАНЦІЇ Оскільки повернення справи на новий розгляд має місце, як правило, у зв’язку з помилками, яких припускаються суди нижчого рівня, повторне винесення відповідних рішень у рамках провадження в тій самій справі свідчить про існування серйозного недоліку судової системи. До того ж організація провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним, є завданням саме національних судів (див. рішення Суду у справі Білий проти України, no. 14475/03, від 21.10.2010).
Стаття 69. Строк вирішення спору… Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012). Суд повторює, що в цивільних справах «розумний строк» може, за деяких обставин, починатися ще до моменту винесення судової постанови про порушення провадження в суді, до якого звернувся позивач. Саме така ситуація склалася в заявників, адже вони не могли звернутися до окружного адміністративного суду, не отримавши перед цим, на своє клопотання про відновлення доплат, рішення, яке могло бути оскаржене. Отже, у справі, яку розглядає Суд, початком «розумного строку», передбаченого пунктом 1 статті 6, слід вважати дату, коли заявники подали клопотання до окружної адміністративної ради (див. рішення Суду у справі Вільхо Ескелінен та інші проти Фінляндії, no. 63235/00, від 19.04.2007). В першу чергу Суд нагадує, що [для визначення розумності строку тривалості провадження] враховуватимуться лише ті періоди, коли справа фактично розглядалась судами, виключаючи, таким чином, з розрахунку періоди між ухваленням остаточних обов’язкових рішень та їхнім скасуванням у екстраординарному порядку. Більш того, судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні. Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (див. рішення Суду у справі Ліпісвіцька проти України, no. 11944/05, від 12.05.2011). Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі Мусієнко проти України, no. 26976/06, від 20.01.2011). Суд нагадує, що це роль національних судів — організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Стаття 74. Порядок ведення засідання…
Стаття 75. Вирішення спору при неподанні відзиву на позовну…
Стаття 77. Відкладення розгляду справи, перерва в засіданні…
Стаття 78. Відмова позивача від позову, визнання позову…
Стаття 79. Зупинення провадження у справі та його поновлення…
Стаття 80. Припинення провадження у справі… У цій справі національні органи покладалися на той факт, що орган державної влади було ліквідовано без правонаступництва, що стало підставою для закриття провадження щодо цього органу. Суд встановив, що ліквідація державної установи без правонаступництва не може звільнити державу від необхідності виконання рішення щодо ліквідованого органу. Суд також зазначив, що інший висновок дозволить державі використовувати такий підхід, щоб уникати сплати боргів своїх органів, особливо беручи до уваги те, що потреби, які змінюються, змушують державу часто змінювати свою організаційну структуру, включаючи формування нових органів та ліквідацію старих. Подібний підхід слід застосовувати до судового провадження у справі проти державного органу, в якому особа оскаржує виконавче провадження, враховуючи, що це виконання було і залишається обов’язком держави, незалежно від того, який конкретно орган відповідає за виконання цієї функції у будь-який момент часу. Тому ліквідація відділу Державної виконавчої служби без правонаступництва у цій справі призвела до відмови заявниці у праві на вирішення суті її позову остаточним рішенням суду щодо відшкодування. Отже, Суд доходить висновку, що такою відмовою заявницю було позбавлено права на доступ до суду. Таким чином, у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Чуйкіна проти України, no. 28924/04, від 13.01.2011).
Стаття 81. Залишення позову без розгляду…
Стаття 81-1. Протоколи…
Стаття 82. Прийняття рішення… Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов’язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення Суду у справі Олюджіч проти Хорватії, no. 22330/05, від 05.02.2009). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення Суду у справах Мала проти України, no. 4436/07, від 03.07.2014, Богатова проти України, no. 5231/04, від 07.10.2010).
Стаття 82-1. Таємниця нарадчої кімнати…
Стаття 83. Права господарського суду щодо прийняття рішення…
Стаття 84. Зміст рішення… Згідно з практикою Суду, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов’язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Суд відзначає важливість того, щоб органи влади наводили деталізовані та переконливі підстави своєї відмови приймати доказ, запропонований заявником, особливо коли такий доказ має істотну важливість для результатів провадження, як у цій справі (див. рішення Суду у справі Мала проти України, no. 4436/07, від 03.07.2014). Проте Суд визнає, що у певних сферах може бути важко формулювати закони з високою чіткістю, а певний рівень гнучкості навіть може бути бажаним, щоб дати національним судам змогу застосовувати право у світлі своєї оцінки того, які заходи необхідні за конкретних обставин кожної справи. Логічним наслідком принципу загального застосування законів є те, що законодавчі акти не завжди є чітко сформульованими. Необхідність уникати надмірної жорсткості у формулюваннях та відповідати обставинам, що змінюються, означає, що багато законів неминуче мають більшою або меншою мірою нечіткі формулювання. Тлумачення та застосування таких актів залежить від практики (див. рішення Суду у справі Олександр Волков проти України, no. 21722/11, від 09.01.2013). Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Стаття 85. Оголошення рішення та набрання ним законної сили…
Стаття 86. Винесення ухвали та її зміст…
Стаття 87. Надсилання рішень та ухвал…
Стаття 88. Додаткове рішення, ухвала…
Стаття 89. Роз’яснення і виправлення рішення, ухвали…
Стаття 90. Окрема ухвала. Повідомлення господарського суду…
Розділ XII ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ
Стаття 91. Право апеляційного оскарження… Суд зазначає, що держава, яка створює суди апеляційної чи касаційної інстанцій, має забезпечити, щоб особи, які відповідають перед законом, мали можливість користуватись всіма фундаментальними гарантіями статті 6 Конвенції в провадженнях у цих судах. Суд повторює, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обгрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення Суду у справі Пелевін проти України, no. 24402/02, від 20.05.2010).
Стаття 92. Визначення апеляційної інстанції…
Стаття 93. Строк подання апеляційної скарги… Суд нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. рішення Суду у справі Мушта проти України, no. 8863/06, від 18.11.2010). Суд зазначає, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими [у цій справі складне економічне становище перешкоджало відповідачу, за його доводами, сплатити державне мито], таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в порядку нагляду. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (див. рішення Суду у справі Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Стаття 94. Форма і зміст апеляційної скарги…
Стаття 95. Надсилання копії апеляційної скарги сторонам у справі
Стаття 96. Відзив на апеляційну скаргу…
Стаття 97. Повернення апеляційної скарги… Суд зазначає, що касаційна скарга підприємства-заявника на відмови судів нижчих інстанцій у задоволенні позову була повернута без розгляду внаслідок того, що підприємство-заявник не сплатило державне мито, яке вимагалося. У цьому зв’язку Суд повторює, що національні суди мають кращі можливості для тлумачення та застосовування норм матеріального та процесуального права. Підприємство-заявник не скаржилося на те, що зазначене положення було нечітким і непередбачуваним, та не заявляло, що не мало коштів, аби сплатити державне мито, яке вимагалося, і таким чином було позбавлене можливості подати касаційну скаргу. Воно просто наполягало на своєму власному тлумаченні цього положення. Оскільки відповідні судові рішення не виявляють будь-якого явно свавільного мотивування, Суд вважає, що скарга підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо несправедливості провадження про відшкодування шкоди є явно необгрунтованою та повинна бути відхилена згідно з підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції (див. рішення Суду у справі Стебницький і Комфорт проти України, no. 10687/02, від 03.02.2011).
Стаття 98. Прийняття апеляційної скарги…
Стаття 99. Порядок розгляду апеляційної скарги… Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010). Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі Мусієнко проти України, no. 26976/06, від 20.01.2011). Оскільки повернення справи на новий розгляд має місце, як правило, у зв’язку з помилками, яких припускаються суди нижчого рівня, повторне винесення відповідних рішень у рамках провадження в тій самій справі свідчить про існування серйозного недоліку судової системи. До того ж організація провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним, є завданням саме національних судів (див. рішення Суду у справі Білий проти України, no. 14475/03, від 21.10.2010). Суд неодноразово вирішував, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (див. рішення Суду у справі Жук проти України, no. 45783/05, від 21.10.2010).
Стаття 100. Відмова від апеляційної скарги…
Стаття 101. Межі перегляду справи в апеляційній інстанції…
Стаття 102. Строк розгляду апеляційної скарги… Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012). Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі Мусієнко проти України, no. 26976/06, від 20.01.2011). Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Стаття 103. Повноваження апеляційної інстанції…
Стаття 104. Підстави для скасування або зміни рішення…
Стаття 105. Постанова апеляційної інстанції… Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Стаття 106. Апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду
Розділ XII-1 ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ У КАСАЦІЙНОМУ ПОРЯДКУ
Стаття 107. Право касаційного оскарження… Суд зазначає, що держава, яка створює суди апеляційної чи касаційної інстанцій, має забезпечити, щоб особи, які відповідають перед законом, мали можливість користуватись всіма фундаментальними гарантіями статті 6 Конвенції в провадженнях у цих судах. Суд повторює, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення Суду у справі Пелевін проти України, no. 24402/02, від 20.05.2010).
Стаття 108. Касаційна інстанція…
Стаття 109. Порядок подання касаційної скарги…
Стаття 110. Строк подання касаційної скарги… Суд нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. рішення Суду у справі Мушта проти України, no. 8863/06, від 18.11.2010). Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (див. рішення Суду у справі Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Стаття 111. Форма і зміст касаційної скарги…
Стаття 111-1. Надсилання касаційної скарги сторонам у справі…
Стаття 111-2. Відзив на касаційну скаргу…
Стаття 111-3. Повернення касаційної скарги… Суд зазначає, що касаційна скарга підприємства-заявника на відмови судів нижчих інстанцій у задоволенні позову була повернута без розгляду внаслідок того, що підприємство-заявник не сплатило державне мито, яке вимагалося. У цьому зв’язку Суд повторює, що національні суди мають кращі можливості для тлумачення та застосовування норм матеріального та процесуального права. Підприємство-заявник не скаржилося на те, що зазначене положення було нечітким і непередбачуваним, та не заявляло, що не мало коштів, аби сплатити державне мито, яке вимагалося, і таким чином було позбавлене можливості подати касаційну скаргу. Воно просто наполягало на своєму власному тлумаченні цього положення. Оскільки відповідні судові рішення не виявляють будь-якого явно свавільного мотивування, Суд вважає, що скарга підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо несправедливості провадження про відшкодування шкоди є явно необгрунтованою та повинна бути відхилена згідно з підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції (див. рішення Суду у справі Стебницький і Комфорт проти України, no. 10687/02, від 03.02.2011).
Стаття 111-4. Прийняття касаційної скарги…
Стаття 111-5. Порядок розгляду касаційної скарги… Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010). Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі Мусієнко проти України, no. 26976/06, від 20.01.2011). Суд неодноразово вирішував, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (див. рішення Суду у справі Жук проти України, no. 45783/05, від 21.10.2010).
Стаття 111-6. Відмова від касаційної скарги…
Стаття 111-7. Межі перегляду справи в касаційній інстанції…
Стаття 111-8. Строк розгляду касаційної скарги… Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012). Суд зазначає, що запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (див. рішення Суду у справі Мусієнко проти України, no. 26976/06, від 20.01.2011). Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Стаття 111-9. Повноваження касаційної інстанції… Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata (принцип юридичної визначеності), тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового до виконання рішення суду лише з однією метою — домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення Суду у справах Христов проти України, no. 24465/04, від 19.02.2009, Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Стаття 111-10. Підстави для скасування або зміни рішення…
Стаття 111-11. Постанова касаційної інстанції… Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Стаття 111-12. Обов’язковість вказівок, що містяться у постанові…
Стаття 111-13. Касаційні скарги на ухвали господарських судів
Розділ XII-2 ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ
Стаття 111-14. Перегляд судових рішень Верховним Судом України Суд зазначає, що держава, яка створює суди апеляційної чи касаційної інстанцій, має забезпечити, щоб особи, які відповідають перед законом, мали можливість користуватись всіма фундаментальними гарантіями статті 6 Конвенції в провадженнях у цих судах. Суд повторює, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення Суду у справі Пелевін проти України, no. 24402/02, від 20.05.2010).
Стаття 111-15. Право на звернення про перегляд судових рішень…
Стаття 111-16. Підстави для подання заяви про перегляд судових рішень… Суд погоджується з тим, що умови прийнятності касаційних скарг до розгляду Верховним Судом України, що є четвертою інстанцією у господарському провадженні, могли бути жорсткішими, ніж умови прийнятності інших заяв (див. рішення Суду у справі Дія 97 проти України, no. 19164/04, від 21.10.2010).
Стаття 111-17. Строк подання заяви про перегляд судових рішень… Суд нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. рішення Суду у справі Мушта проти України, no. 8863/06, від 18.11.2010). Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (див. рішення Суду у справі Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Стаття 111-18. Вимоги до заяви про перегляд судових рішень…
Стаття 111-19. Порядок подання заяви про перегляд судових рішень…
Стаття 111-20. Перевірка відповідності заяви про перегляд…
Стаття 111-21. Допуск справи до провадження…
Стаття 111-22. Підготовка справи до розгляду…
Стаття 111-23. Порядок розгляду справи Верховним Судом України Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010). Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Стаття 111-24. Повноваження Верховного Суду України Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata (принцип юридичної визначеності), тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового до виконання рішення суду лише з однією метою — домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення Суду у справах Христов проти України, no. 24465/04, від 19.02.2009, Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Стаття 111-25. Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Стаття 111-26. Постанова Верховного Суду України про відмову у задоволенні заяви
Стаття 111-27. Повідомлення про ухвалення рішення та його виготовлення
Стаття 111-28. Обов’язковість судових рішень Верховного Суду…
Розділ XIII ПЕРЕГЛЯД РІШЕННЯ, УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ ЗА НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ Суд повторює, що право на справедливий розгляд судом, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися в контексті Преамбули Конвенції, яка, серед іншого, проголошує верховенство права як частину спільного спадку Договірних Держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності (res judicata), який, inter alia (серед іншого), вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів. Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень та наполягає на тому, щоб жодна сторона не могла вимагати перегляду остаточного та обов’язкового судового рішення просто задля нового розгляду та постановлення нового рішення у справі. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру. … Така процедура сама по собі не суперечить принципові юридичної визначеності в тій мірі, в якій вона використовується для виправлення помилок правосуддя (див. рішення Суду у справах Желтяков проти України, no. 4994/04, від 09.06.2011, Тарнопольська та інші проти Росії, no. 11093/07, 14558/07, 19660/07, 30166/07, 46736/07, 52681/07, 52985/07, 10633/08, 10652/08, 12694/08, 15437/08, 16691/08, 19447/08, 19457/08, 20857/08, 20872/08, 22546/08, 25820/08, 25839/08, 25845/08, від 09.07.2009).
Стаття 112. Підстави перегляду судових рішень за ново виявленими обставинами
Стаття 113. Порядок і строк подання заяви про перегляд судових рішень… Суд нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. рішення Суду у справі Мушта проти України, no. 8863/06, від 18.11.2010). Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (див. рішення Суду у справі Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Стаття 113-1. Прийняття заяви про перегляд судового рішення…
Стаття 114. Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010).
Розділ XIV ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ, УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ Суд зазначає, що провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес (див. рішення Суду у справі Янголенко проти України, no. 14077/05, від 10.12.2009).
Стаття 115. Обов’язковість виконання судових рішень… Нормативне регулювання розподілу бюджетних коштів не впливає на ситуацію виконання державними органами остаточних рішень судів. Більш того, Суд нагадує про свою усталену практику, згідно з якою нездатність держави виконувати рішення через відсутність достатніх бюджетних коштів не може слугувати виправданням такого невиконання (див. рішення Суду у справі Цибулько та інші проти України, no. 65656/11 та 249 інших заяв, від 20.06.2013). Беручи до уваги усталену практику… Суд вважає, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з тривалим невиконанням рішень, ухвалених на користь заявників. Суд також вважає, що було порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективних засобів юридичного захисту, за допомогою яких вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням (див. рішення Суду у справі Писарський та інші проти України, no. 20397/07 та 164 інших заяви, від 20.06.2013). Суд повторює, що право на суд, захищене пунктом 1 статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов’язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін. Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок. Тому необгрунтована тривала затримка виконання обов’язкового рішення може суперечити Конвенції. Саме на державу покладається обов’язок забезпечення того, щоб остаточні рішення, постановлені проти її органів або організацій чи підприємств, якими вона володіє або які вона контролює, були виконані відповідно до вищезазначених вимог Конвенції. Держава відповідає за виконання остаточних рішень, якщо органи влади контролюють обставини, що блокують або перешкоджають їхньому повному та своєчасному виконанню (див. рішення Суду у справі Савіцький проти України, no. 38773/05, від 26.07.2012). Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов’язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов’язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення Суду у справі Глоба проти України, no. 15729/07, від 05.07.2012). Європейський суд дійшов висновку, що невиконання державою винесеного на користь підприємства-заявника рішення становить порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення Суду у справі Силенок і Техносервіс-плюс проти України, no. 20988/02, від 09.12.2010). Суд повторює, що право доступу до суду включає право на виконання судового рішення без надмірних затримок. Проте затримка з виконанням судового рішення на період, який є конче необхідним для розв’язання проблем публічного характеру, може, за певних обставин, бути визнана обгрунтованою. Суд зазначає, що українське законодавство передбачає дві ситуації, коли виконавче провадження щодо державного підприємства може бути зупинене на невизначений період, без будь-якої можливості для стягувачів оскаржити зупинення чи отримати відшкодування за затримку. По-перше, це провадження у справі про банкрутство. Так, суд може заборонити стягнення усіх боргів з боржника, і останній отримує імунітет від відповідальності за затримки у виконанні своїх зобов’язань за тривалість цих проваджень. По-друге, є заборона на відчуження майна державних підприємств для виплати їх заборгованостей. Обидві заборони були застосовані у цій справі, і Суд не може заперечувати щодо їх загальної законності. Проте законодавство не надає стягувачу, такому, як заявник, чи державному виконавцю жодної можливості оскаржити такі обмеження у випадку їх довільного чи незаконного застосування. Також не може бути подано ніякого позову про відшкодування шкоди за затримки у виконанні, спричинені такими обмеженнями. За цих обставин Суд вирішує, що затримкою близько трьох років з виконанням рішення у справі заявника державні органи позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції усього практичного ефекту. Таким чином, тут було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Сокур проти України, no. 29439/02, від 26.04.2005). Суд наголошує, що держава-відповідач повинна забезпечити гарантії, передбачені Конвенцією, і що протиріччя між органами місцевої влади [між судом та виконавчою службою щодо заміни способу виконання] не повинні вплинути на права заявника, гарантовані Конвенцією (див. рішення Суду у справі Комнацький проти України, no. 40753/07, від 15.10.2009). Суд зазначає, що виконання рішення суду, що містить вимогу негрошової природи, може зайняти більше часу, ніж у справі щодо виплати грошових коштів, присуджених рішенням суду (див. рішення Суду у справі Ганенко проти України, no. 27184/03, від 11.01.2005). Суд пропонує не відокремлювати тривалість виконавчого провадження від тривалості судового розгляду справи у цілому (див. рішення Суду у справі Хмильова проти України, no. 34419/06, від 18.06.2009). Суд повторює, що він вже встановлював, що держава є відповідальною за борги державного підприємства, не дивлячись на те, що підприємство є окремою юридичною особою. Таким чином, держава є відповідальною за невиплату заявнику сум, присуджених йому рішеннями, що винесені проти такого підприємства. Суд вважає, що Уряд не продемонстрував, що підприємство мало достатню інституційну та операційну незалежність від держави, щоб звільнити державу від відповідальності за Конвенцією за дії чи бездіяльність цього підприємства. Таким чином, Суд вирішує, що держава є відповідальною за борги такого підприємства, як наведено у цій справі (див. рішення Суду у справі Станковська проти України, no. 20984/04, від 11.12.2008). Суд нагадує, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні (див. рішення Суду у справі Антонюк проти України, no. 17022/02, від 11.12.2008).
Стаття 116. Наказ господарського суду і пред’явлення його для виконання У [судових] справах державний орган*, який було належним чином поінформовано про судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див. рішення Суду у справі Юрій Миколайович Іванов проти України, no. 40450/04, від 15.10.2009). __________ *Суд зазначає, що він вже розглядав питання відповідальності територіальних громад згідно з Конвенцією та дійшов висновку, що вони є урядовими організаціями в тій мірі, в якій вони є органами публічного права, які виконують офіційні функції, покладені на них Конституцією та законами (див. рішення Суду у справі Омельчак проти України, no. 5616/04, від 15.05.2008). Суд зазначає, що у даній справі на користь заявниці було винесено судове рішення проти держави, яке набрало законної сили та підлягає виконанню. Суд нагадує, що не слід вимагати від особи, яка в результаті судового провадження отримала право вимоги до держави, обов’язок надалі ініціювати процедуру примусового виконання з метою отримати належне за рішенням суду. Також заявниця не була зобов’язана вчиняти будь-які інші дії, наприклад, дії для заміни у ході виконавчого провадження боржника з одного державного підприємства на інше. Таким чином, заявниця не повинна була знов ініціювати відкриття виконавчого провадження, яке було відкрито до того, як відбулася зміна структури державного органу. Більш того, заявниця не повинна була знов ініціювати відкриття закінченого виконавчого провадження та оскаржувати постанову про закінчення останнього. Жодна з цих дій не звільняє державу від обов’язку виконати остаточне рішення, винесене проти неї (див. рішення Суду у справі Стаднюк проти України, no. 30922/05, від 27.11.2008).
Стаття 117. Оформлення наказу господарського суду…
Стаття 119. Поновлення пропущеного строку для пред’явлення наказу…
Стаття 120. Видача дубліката наказу…
Стаття 121. Відстрочка або розстрочка виконання рішення…
Стаття 121-1. Зупинення виконання судового рішення…
Стаття 121-2. Оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби

Суд нагадує, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо фізичних осіб обмежується питаннями організації та вчинення виконавчих дій. Українське законодавство передбачає можливість оскарження в судах правомірності дій та бездіяльності з боку державної виконавчої служби у виконавчому провадженні та вимагати відшкодування збитків за затримки у виплаті присуджених сум (див. рішення Суду у справі Мкртчян проти України, no. 21939/05, від 20.05.2010). Суд повторює, що він вже встановлював, що держава є відповідальною за борги державного підприємства, не дивлячись на те, що підприємство є окремою юридичною особою. Таким чином, держава є відповідальною за невиплату заявнику сум, присуджених йому рішеннями, що винесені проти такого підприємства. Суд вважає, що Уряд не продемонстрував, що підприємство мало достатню інституційну та операційну незалежність від держави, щоб звільнити державу від відповідальності за Конвенцією за дії чи бездіяльність цього підприємства. Таким чином, Суд вирішує, що держава є відповідальною за борги такого підприємства, як наведено у цій справі (див. рішення Суду у справі Станковська проти України, no. 20984/04, від 11.12.2008). Суд нагадує, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні (див. рішення Суду у справі Антонюк проти України, no. 17022/02, від 11.12.2008). Суд нагадує, що органи влади повинні мати певний час, щоб обрати найбільш відповідні засоби для виконання судових рішень (див. рішення Суду у справі Скрипняк та інші проти України, no. 9177/05, 14241/05, 10596/06, 17346/06, 20912/06 та 34604/06, від 10.07.2008). Суд нагадує про те, що згідно з прецедентною практикою виконання рішення, винесеного на користь заявника, вирішило питання невиконання як такого, але це, за своєю природою, не може бути засобом юридичного захисту від невиправданої тривалості цієї процедури. Таким чином, Суд вважає, що заявник досі може стверджувати, що він є жертвою порушення його прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу, відносно періоду, протягом якого судове рішення, винесене на його користь, залишалося невиконаним (див. рішення Суду у справі Кіслінський проти України, no. 37039/03, від 15.05.2008).

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Related posts:

  1. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 14.03.2016 № 01-06/494/16 Про внесення змін до Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 № 01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році»
  2. Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України (Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 15.01.2010 № 01-08/12)
  3. Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів Постанова № 10 від 29.05.2013
  4. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 28.01.2016 № 01-06/131/16 Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням господарськими судами Закону України «Про виконавче провадження»
  5. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 23.02.2016 № 01-06/348/16 Про деякі питання застосування положень Закону України «Про прокуратуру» щодо представництва прокуратурою інтересів держави в господарському суді

Комментарии запрещены.

Юрисконсульт

ЮРИДИЧНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ

Договірне право
Дозволи ліцензії

Октябрь 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
« Окт    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031