юридичні консультації

Постанова ВАСУ від 22.05.2015 № 8 Про аналіз окремих аспектів застосування статті 3 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року

Аналіз окремих аспектів застосування статті 3 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року

Одним з найважливіших прав, задекларованих у Загальній декларації прав людини, на нашу думку, є право на участь у виборах до представницьких органів, оскільки особа, реалізуючи це право, здійснює безпосередню участь у побудові демократичної держави та справедливого суспільства [50]. Інтегруючись до світової демократичної спільноти, Україна практично у незміненому вигляді перенесла ці норми до своєї Конституції.

Так, статтею 5 Конституції України встановлено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. У розділі ІІІ Конституції України закріплено гарантії виборчого права кожного громадянина України. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування [1].

Указані конституційні положення свідчать про спрямованість українського суспільства на забезпечення в Україні реалізації конституційних гарантій щодо права на вибори та значущість цього права поряд з іншими гарантованими правами.

Державою вжито та вживається чимало заходів для реалізації цієї мети. Найбільш ефективним заходом забезпечення в Україні реалізації конституційних гарантій щодо права громадян на вибори, на наш погляд, є їх судовий захист адміністративними судами, завданням яких є захист прав, свобод та інтересів громадян та осіб без громадянства від протиправної діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Необхідність ужиття таких заходів викликана також тим, що громадяни України, вичерпавши всі національні можливості на судовий захист, шукають його в Європейському суді з прав людини [49].

Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [6].

Україна 17 липня 1997 року прийняла Закон України № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» [7]. Пунктом 1 цього Закону, зокрема, визначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини (далі також – Європейський Суд) в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

23 лютого 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини» [8]. Згідно з цим законом, при розгляді справ судами України, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини повинні використовуватися як джерела права. Це положення спрямоване на реалізацію згаданих конституційної норми і норм Конституції та Закону України «Про міжнародні договори України».

Тому, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. При цьому на законодавчому рівні діє принцип примату норм міжнародного права у разі, якщо вони суперечать нормам національного законодавства України. Таким чином, рішення Європейського суду повинні слугувати для національних органів публічної влади та їхніх посадовців орієнтирами у сфері забезпечення прав людини, і в цьому запорука дотримання положень Конвенції.

Загалом мета Європейського суду – сформулювати та внести до національної правової системи ті стандарти та вимоги, які є вихідним пунктом правотворчості та законотворчості в громадянському суспільстві та правовій державі. У разі своєчасного виконання рішень Європейського Суду та удосконалення пов’язаного з виборами законодавства підвищується політична довіра європейської спільноти до національних органів правосуддя і новообраних органів влади [51].

Зауважимо, що кількість рішень з виборчих спорів є невеликою порівняно із загальною кількістю рішень, ухвалених Європейським судом з прав людини. Проте ця обставина не зменшує їхньої ролі і значущості для забезпечення «ефективної політичної демократії» в країнах-учасницях Конвенції.

Однією з норм Конвенції, які мають першочергове значення для демократичного розвитку України, є стаття 3 Першого протоколу, в якій задекларовано право на вільні вибори. Відповідно до цієї статті Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечуватимуть вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу.

Особливість цієї норми полягає в тому, що в ній, на перший погляд, не йдеться про право чи свободу особи, або про обов’язок держав-учасниць утримуватись від втручання в користування цими правами або свободами, а лише сформульовано позитивне зобов’язання держави щодо зобов’язання виконати певні дії.

Європейський суд з прав людини, даючи тлумачення статті 3 Першого протоколу 1, постійно звертає увагу на те, що згідно з преамбулою Конвенції дотримання основних свобод залежить головним чином від справді демократичної системи. Оскільки у статті 3 Першого протоколу закріплено принцип, що характеризує таку систему, то в структурі Конвенції ця стаття набуває фундаментального значення (див. Рішення від 2 березня 1987 року у справі «Матьє Моан і Клерфейт проти Бельгії»).

Майже у всіх інших статтях Конвенції та Першого протоколу і протоколів № 4, 6 і 7 використано вирази «кожен має право» або «ніхто не може», а у статті 3 – «Високі Договірні Сторони зобов’язуються». Іноді з цього робився висновок, що стаття не породжує прав і свобод «безпосередньо за кожним», хто перебуває під юрисдикцією цих Сторін (див. Рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства»), а лише створює зобов’язання між державами.

Таке обмежене тлумачення не витримує критики. Так, Європейський суд з прав людини в Рішенні від 02 березня 1987 року у справі «Матьє – Моан та Клерфейт проти Бельгії» зазначає, що аналіз преамбули Першого протоколу дозволяє дійти висновку про забезпечення колективного здійснення деяких інших прав і свобод, крім тих, які вже включено до розділу I Конвенції; більш того, у статті 5 Протоколу уточнюється, що «Високі Договірні Сторони розглядають положення статей 1, 2, 3 і 4… як додаткові статті Конвенції», «усі положення якої, зокрема статтю 25, «застосовуються відповідно». Крім того, у преамбулі Протоколу № 4, коли йдеться про «права людини і основні свободи», згадано статті 1 – 3 Першого протоколу до Конвенції.

У ході підготовки Протоколу № 4 ніхто не пропонував відмовитися від права на індивідуальну скаргу у сфері дії статті 3 Першого протоколу; хоча в той же час довго обговорювалася ідея (зрештою, від неї відмовилися) про виключення цього кола питань з-під контролю Європейського суду. Крім того, часто наводяться слова «політична свобода», «політичні права», «права людини і основні політичні свободи», «право на проведення вільних виборів» і «право голосу» [32].

Отже, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях особливо підкреслює, що «міждержавний відтінок» тексту статті 3 не надає їй істотної відмінності від всіх інших статей Конвенції і протоколів до неї. Схоже, що цей відтінок пояснюється швидше бажанням надати урочистості взятим на себе зобов’язанням, а також тим, що в розглянутій області на перший план виходить не зобов’язання утримуватися або не втручатися, як це має місце у відношенні більшості громадянських і політичних прав, а зобов’язання держави вживати позитивних заходів для «організації» демократичних виборів [32].

Слід зазначити, що розуміння органами, які контролюють виконання положень Конвенції, закріплених у статті 3, з часом змінилося. Зокрема, Європейська комісія з прав людини від поняття «інституційне» право на проведення вільних виборів (див. Рішення від 18 вересня 1961 р. щодо прийнятності заяви №1028/61) перейшла до поняття «загального виборчого права» (див., зокрема, Рішення від 6 жовтня 1967 р. щодо прийнятності заяви № 2728/66), а далі – до поняття суб’єктивних прав участі у виборах: «права голосу» і «права висувати свою кандидатуру при виборах органу законодавчої влади» (див., зокрема, Рішення від 30 травня 1975 р. щодо прийнятності скарг № 6745/76 і 6746/76).

На сьогодні Європейський суд уже виробив певний підхід до тлумачення статті 3 Першого протоколу. Суд встановив, що ця стаття гарантує права особи, включаючи право голосу та право балотуватися на виборах, а також право громадянина висувати свою кандидатуру на виборах і, в разі обрання, обіймати посаду народного депутата.

У рішеннях суду зазначається, що право на вільні вибори не мають абсолютного характеру. Оскільки у статті 3 вони визнаються, але не названі і тим більше не визначаються, то існує можливість для імпліцитних обмежень (див., mutatis mutandis Рішення від 21 лютого 1975 року у справі Голдера). У правових системах держав-учасниць право голосу і виборність зумовлюються рядом моментів, які в принципі не суперечать статті 3. У цій області в цих держав значні межі розсуду, але остаточне рішення про дотримання вимог Першого протоколу приймає Суд. Він повинен упевнитися, що такі обмеження не обмежують ці права до такої міри, що вони втрачають реальний зміст, що ці обмеження переслідують правомірну мету і що використовувані засоби є співмірними (див., зокрема, mutatis mutandis Рішення від 8 липня 1986 року у справі Літгоу, рішення від 2 вересня 1998 року у справі Ахмед та інші проти Сполученого Королівства; рішення від 30 березня 2004 року у справі Херст проти Сполученого Королівства). Головне – обмеження не повинні перешкоджати «вільному волевиявленню народу під час вибору законодавчої влади» [24, 26, 4, 9, 40].

Європейський суд, роз’яснюючи положення статті 3 Першого протоколу, наголошує, що норми цієї статті застосовуються лише при формуванні «законодавчої влади» або принаймні однієї з її палат, якщо їх дві або більше. Тим не менше під терміном «законодавча влада» не обов’язково мається на увазі тільки парламент країни. Його слід тлумачити виходячи з конституційного устрою конкретної держави [32].

Ще в «підготовчих матеріалах» Першого протоколу зазначалося, що термін «законодавчий орган» необхідно тлумачити як політичний інститут, який згідно з національним законодавством виконує функції законодавчої влади незалежно від його структури. Це положення було деталізоване в рішеннях Європейського суду. Зокрема, у справі «Гориздра проти Молдови» заяву було визнано неприйнятною в частині вимог, що стосуються муніципальних виборів (див. Рішення щодо прийнятності заяви від 5 квітня 2002 року); у справі «Башкаустайте проти Литви» — у частині вимог, які стосуються президентських виборів, оскільки згідно з Конституцією Литви лише парламент має виключні права приймати закони (рішення щодо прийнятності заяви від 23 квітня 2001 року); у справі «Черепкова проти Російської Федерації» – у частині вимог, що стосуються виборів до законодавчих органів суб’єктів Російської Федерації [47].

Отже, аналіз статті 3 Першого протоколу до Конвенції дозволяє дійти висновку, що сфера її дії не поширюється на:

а) вибори до міської ради та інших місцевих органів влади (ухвала у справі «Черепков проти Росії», 1999 рік). Водночас, щодо обласних рад, то в Рішенні у справі «Віто Санте Санторо проти Італії» Європейський суд відзначив, що в тому разі, коли обласні ради мають право встановлювати в межах територій, до яких вони належать, закони, що стосуються основних сфер життя демократичного суспільства, тоді їх можна вважати складовою частиною законодавчої системи додатково до парламенту [25];

б) вибори глави держави (ухвала у справі «Габсбург-Лотарінген проти Австрії», 1989 рік). Разом із тим у справі «Боскоскій проти колишньої Югославської Республіки Македонія», визнаючи заяву неприйнятною, Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування положень статті 3 Першого протоколу до Конвенції, які гарантують вільне волевиявлення народу при виборі законодавчої влади не виключено і у відношенні до президентських виборів. Однак, у «колишній Югославській Республіці Македонія» президент Республіки не має повноважень законодавчої ініціативи або права приймати нормативні акти, не має він і права будь-якого контролю над основними інститутами, що відповідальні за прийняття нормативних актів. Хоча у президента є обмежене право розсуду тимчасово призупиняти оприлюднення законів. Пост президента не може бути витлумачений як «законодавча влада» в розумінні статті 3 Першого протоколу до Конвенції. Тому скарга була визнана неприйнятною як несумісна з правилом про предметну непідсудність (ratione materiae) Європейському суду. Але з урахуванням вищезазначених обставин можемо дійти висновку, що в разі наявності у глави держави законодавчих повноважень сфера дії статті 3 Першого протоколу до Конвенції поширюється і на президентські вибори;

в) референдуми (Рішення у справі «Хільбе проти Ліхтенштейну», 1999 рік) [46].

Разом із тим сфера дії статті 3 Першого протоколу до Конвенції, крім парламентських виборів, поширюється на вибори до Європейського парламенту (Рішення у справі «Метьюз проти Сполученого Королівства») і на регіональні представницькі органи у федеральних системах (Рішення у справі «Матьє Моан та Клерфайт проти Бельгії»). Так, у справі «Метьюз проти Сполученого Королівства» Європейський суд, розглядаючи питання про те, чи застосовується стаття 3 Першого протоколу до такого органу, як Європейський парламент, і чи має він риси «органу законодавчої влади» в Гібралтарі, відзначив, що «орган законодавчої влади» не обов’язково означає національний парламент і що вибори до Європейського парламенту не можуть виключатися зі сфери дії статті 3 лише на тій підставі, що він є наднаціональним, а не суто внутрішньодержавним представницьким органом. Суд розглянув повноваження Європейського парламенту в контексті Європейського співтовариства і дійшов висновку, що цей парламент достатньою мірою бере участь у конкретних законодавчих процесах, які ведуть до прийняття певних типів законодавства, та в загальному демократичному нагляді за діяльністю Європейського співтовариства, для того щоб його можна було вважати органом законодавчої влади Гібралтару для цілей статті 3 Першого протоколу [10].

Тобто президентські вибори, вибори до органів місцевого самоврядування і референдуми з важливих питань не потрапляють під поняття виборів до законодавчих органів, незважаючи на «важливість виборчих навчань демократії» [51].

Щодо способу формування «законодавчого корпусу», то Європейський суд у своїх рішеннях наголошує лише на необхідність організації «вільних» виборів, що проводяться «з розумною періодичністю», «шляхом таємного голосування» та «в таких умовах, які забезпечать вільне волевиявлення народу». Крім цієї умови, у статті 3 не передбачається ніякого обов’язку вводити будь-яку певну систему, наприклад пропорційну або мажоритарну, в один або два тури. І тут Суд визнає за державами-учасницями значні межі розсуду, враховуючи те, що їхнє законодавство з цих питань відрізняється і час від часу змінюється.

Перед виборчими системами стоять часом майже несумісні завдання: з одного боку – більш або менш точно відображати думку народу, з іншого – об’єднувати різні ідейні рухи та сприяти формуванню досить логічної і зрозумілої політичної волі. Отже, під словами «у таких умовах, які забезпечать вільне волевиявлення народу при обранні законодавчої влади» мається на увазі головним чином поряд з уже закріпленою у статті 10 Конвенції свободою вираження своєї думки принцип рівності всіх громадян при здійсненні ними права голосу і права виставляти свою кандидатуру на виборах.

Однак з цього не випливає, що всі виборчі бюлетені мають рівну вагу з точки зору остаточного результату і що у всіх кандидатів рівні шанси на перемогу. За будь-якої виборчої системи неможливо уникнути феномену «втрачених голосів».

З метою застосування статті 3 Першого протоколу будь-яка виборча система повинна оцінюватися у світлі політичного розвитку країни, і тому певні її деталі, що неприпустимі в рамках однієї системи, можуть бути виправдані в іншій, принаймні за умови, що діюча система забезпечує «вільне волевиявлення народу при обранні законодавчої влади» (див. Рішення від 9 квітня 2002 року у справі «Подкользіна проти Латвії» [38]).

Отже, під час реалізації громадянами України своїх виборчих прав надзвичайно важливим є додержання європейських принципів, передбачених частиною третьою статті 21 Загальної декларації прав людини, статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також статтею 3 Першого протоколу до Конвенції.

Питання обмеження «активного» виборчого права. Практика Європейського суду з прав людини

Аналіз судової практики Європейського суду показав, що громадяни пострадянських держав оскаржують в основному випадки порушення пасивного виборчого права. Скарги про обмеження активного виборчого права є актуальним для виборців з країн так званої «розвиненої демократії».

Європейський суд з прав людини визнав порушенням статті 3 Першого протоколу до Конвенції такі обмеження активних прав виборців:

1) позбавлення виборчого права засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі. У справі «Джон Херст проти Сполученого Королівства» Суд зазначив, що «нормативна заборона голосувати як абсолютна санкція щодо всіх осіб, які відбувають покарання у тюрмах, незалежно від обставин у кожному випадку та тяжкості вчиненого злочину виходить за межі, встановлені у статті 3 Першого протоколу до Конвенції, адже така заборона несумісна з реабілітацією правопорушника як законослухняного члена суспільства й «підриває авторитет закону» [9]. У цій справі заявник скаржився на те, що його позбавили права голосувати шляхом автоматичного застосування до нього загального обмеження виборчого права щодо засуджених. Це рішення стало підставою для внесення змін до національного законодавства держав, у яких ув’язнені не могли голосувати незалежно від тяжкості вчиненого злочину та обставин справи.

Таку ж позицію Європейський суд з прав людини висловив у справі «Фродль проти Австрії», в якій визнав порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції стосовно права голосувати на виборах особи, засудженої до довічного ув’язнення, через недостатній індивідуальний підхід під час розгляду і вирішення справи. Суд зазначив, що неможливо виявити зв’язок між вчиненим злочином та питаннями виборів і функціонування демократичних інститутів. Разом із тим у справі «Скопола проти Італії» Суд зазначив, що пожиттєве позбавлення виборчих прав є виправданим у справах, де йдеться про найбільш тяжкі злочини (такі, як вбивство), незважаючи на природу злочину та рівень індивідуалізації. В таких випадках не вимагаються особливі аргументи, щоб виправдати застосування постійного позбавлення виборчих прав.

В Україні ця проблема вважається розв’язаною після ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 26 лютого 1998 року № 1-рп/98 у справі про вибори народних депутатів України, яким визнано неконституційним (автоматичне) обмеження права голосу осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Утім, з урахуванням вищезгаданих правових позицій Європейського суду з прав людини, вважаємо, що встановлення кримінального покарання у вигляді тимчасового позбавлення винної особи права голосу, призначуваного законним вироком суду, за певних умов можливе. Так, стаття 38 Конституції України не передбачає обмежень права громадян на участь в управлінні державними справами, зокрема рівного права на доступ до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. У той же час Кримінальний кодекс України містить санкцію у вигляді заборони обіймати певні посади. У зв’язку з цим доцільно нагадати положення частини третьої статті 63 Основного Закону держави, за якою «засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом (а не Конституцією) і встановлені вироком суду» [1].

З цього приводу Конституційний Суд України Рішенням № 1-рп/98 визнані неконституційними положення Закону України «Про вибори народних депутатів України», які обмежують здійснення громадянами виборчих прав. Зокрема, положення частини четвертої статті 3 Закону, згідно з яким «здійснення виборчого права зупиняється для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі, – на час перебування в цих місцях». У цьому випадку виборче право, про яке йдеться, – це конституційне право громадян обирати народних депутатів України і їхнє конституційне право бути обраними народними депутатами України. Відповідно до частини другої статті 70 Конституції України не мають права голосу (тобто права обирати) лише громадяни, яких судом визнано недієздатними. Тому положення частини четвертої статті 3 Закону, згідно з яким здійснення виборчого права зупиняється для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі, – на час перебування в цих місцях, не відповідає статті 70 Конституції України.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 76 Конституції України не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Тобто і в цьому відношенні положення частини четвертої статті 3 Закону суперечить тій же частині третій статті 76 Конституції України. Зазначене положення частини четвертої статті 3 Закону не відповідає і частині першій статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

2) тимчасова заборона (на 5 років) бути виборцем стосовно осіб, оголошених банкрутами у цивільному провадженні (справа «Кампаньяно»). Водночас залишаються питання щодо наслідків банкрутства у результаті кримінального провадження і фіктивного банкротства (справи «M.D.U. проти Італії» [48]; «Фродль проти Австрії»);

3) незабезпечення державою виборчого права особи, яка перебуває під її територіальною юрисдикцією, через віддаленість або існування фактично неконтрольованих територій (справа «Метьюз проти Сполученого Королівства»; справа «Азіз проти Кіпру»). Так, у справі «Азіз проти Кіпру» Суд відзначив, що і без того складна ситуація на Кіпрі погіршилася внаслідок окупації Північного Кіпру турецькими військами, і така ситуація триває впродовж останніх тридцяти років. Суд також зауважив, що попри визнання відповідних положень Конституції неефективними, існує явна прогалина в законодавстві щодо розв’язання подальших проблем. Внаслідок цього заявник як член турецько-кіпріотської громади, який проживає на контрольованій Урядом території Кіпру, був повністю позбавлений будь-якої можливості виразити свою думку під час виборів членів Палати представників країни, громадянином якої він є і де завжди жив. З огляду на вищезазначені обставини суд дійшов висновку про порушення самої суті виборчого права заявника, гарантованого статтею 3 Першого протоколу;

4) віднесення до однієї категорії осіб, які страждають на розумову відсталість, та осіб, які страждають на психічні захворювання, а також тих осіб, які визнані недієздатними та осіб, чия цивільна дієздатність є обмеженою, під час розгляду питання щодо позбавлення виборчих прав особи, яка страждала на маніакальну депресію. Так, у справі «Алайош Кіш проти Угорщини» Суд зазначив, що обмеження не розрізняло осіб, які перебувають під повною опікою і частковою опікою, і стосувалося значного кола людей. Хоча Суд визнає, що встановлення порядку оцінки придатності для голосування душевнохворих виноситься на розсуд національного законодавця, у справі заявника відсутні дані про те, що угорський законодавець коли-небудь оцінював конкуруючі інтереси або пропорційність обмеження. «Європейський суд не може погодитися з тим, що абсолютна заборона голосування для будь-якої особи, що знаходиться під частковою опікою, незалежно від її фактичних здібностей, належать до прийнятних меж розсуду. Держава повинна мати дуже вагомі причини для застосування обмежень фундаментальних прав особливо уразливих груп суспільства, таких як душевнохворі, які можуть страждати від стереотипів законодавця, за відсутності індивідуальної оцінки їхніх здібностей і потреб. Заявник втратив своє право участі в голосуванні внаслідок застосування автоматичного бланкетного обмеження. Спірним є підхід щодо ставлення до осіб з інтелектуальними або душевними дефектами як до єдиного класу, і обмеження їхніх прав повинно бути предметом суворого контролю. Відповідно невибіркове позбавлення виборчого права лише з підстав душевного дефекту, що зумовило введення часткової опіки, не може розглядатися як сумісне із законними підставами обмеження права участі в голосуванні» [22].

Щодо обмеження «активного» виборчого права в Україні, то згідно з національним виборчим законодавством не мають права голосу громадяни, яким на день виборів не виповнилося вісімнадцяти років або які визнані недієздатними. Тобто виключення ув’язненого зі списку виборців на підставі його перебування у місцях позбавлення волі або пожиттєве позбавлення виборчих прав у випадках скоєння особливо тяжких злочинів (наприклад, таких, як вбивство) не передбачено нормами національного виборчого права.

Крім того, «активне» виборче право в Україні може бути обмежене у випадках, якщо:

1) у громадянина відсутній конституційний статус виборця, а саме: недосягнення 18-річного віку, відсутність громадянства України, недієздатність;

2) у виборця відсутня виборча адреса, визначена відповідно до вимог статті 8 Закону про Державний реєстр виборців та статті 3 Закону про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні. Для участі у місцевих виборах, крім наявності у виборця виборчої адреси, необхідно, щоб він належав до відповідної територіальної громади згідно з частинами першою, третьою статті 3 Закону про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів;

Аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить, що зазначені норми національного законодавства України не суперечать принципам і засадам, які застосовуються Судом при розв’язанні виборчих спорів. Так, Суд у своїх рішеннях визнав прийнятним позбавлення виборчих прав у випадках:

• недосягнення мінімального віку та недотримання вимоги щодо місця проживання (справа «Хільбе проти Ліхтенштейну» [46]);

• відсутності реєстрації у системі (базі даних) виборців (справа «Лейбористської партії Грузії»);

• у разі постійного проживання виборця за кордоном, незважаючи на невжиття адміністративних заходів для забезпечення реалізації права голосу під час проживання/перебування за кордоном, гарантованого Конституцією (справа «Сітаропулос і Гікумопулос проти Греції» [43]).

Щодо права виборців голосувати за кордоном, то згідно із законодавством держав-членів Ради Європи більшість цих держав дозволяють своїм громадянам, які проживають за кордоном, голосувати на парламентських виборах і вже запровадили для цього відповідні процедури. Загалом можна виділити дві широкі категорії: перша – це держави-члени, які дозволяють своїм громадянам голосувати за кордоном з використанням різноманітних механізмів, а друга – це ті, які, як правило, цього не дозволяють. Нарешті більшість держав-членів, які дозволяють голосувати за кордоном, встановлюють адміністративні процедури реєстрації у списку виборців громадян, які проживають за кордоном [43].

Україна належить до однієї з тридцяти семи держав-членів Ради Європи , які дозволяють своїм громадянам голосувати за кордоном у посольствах чи консульствах, або на виборчих дільницях, створених в інших державах.

Такі держави, як Австрія, Німеччина, Італія, Ліхтенштейн, Люксембург, Нідерланди, Португалія та Словаччина, дозволяють своїм громадянам, які проживають за кордоном, голосувати за кордоном лише поштою: поштове відправлення до відповідного національного органу здійснюється посольством чи консульством, або безпосередньо виборцем. Можливість проголосувати в посольстві чи консульстві або поштою передбачена для громадян Бельгії, Боснії і Герцеговини, Естонії, Латвії, Литви, Словенії, Іспанії та Швеції. Кілька держав (Бельгія, Франція, Нідерланди, Швейцарія та Сполучене Королівство) також дозволяють голосувати за довіреністю. Громадяни Монако, що проживають за кордоном, можуть голосувати за кордоном лише за довіреністю.

Деякі держави (Нідерланди та Швейцарія) дозволяють голосувати через Інтернет. Такий спосіб голосування вже закріплено законодавчо і застосовується в Естонії. Можливість його запровадження розглядається Іспанією.

П’ять держав-членів (Боснія і Герцеговина, Данія, Угорщина, Ліхтенштейн і «колишня югославська республіка Македонія») надають право голосувати за кордоном лише тим своїм громадянам, які тимчасово проживають за кордоном. Відповідний закон «колишньої Югославської республіки Македонія» прямо визначає, що таке право надається виборцям, які проживають і працюють за кордоном тимчасово. У деяких державах передбачено, що їхні громадяни, які проживають за кордоном, втрачають право голосу зі спливом певного строку (для таких громадян з Великобританії цей строк становить п’ятнадцять років, а для громадян з Німеччини – двадцять п’ять років).

Україна, як і Австрія, Угорщина та Словенія, утворює виборчі дільниці за кордоном з дозволу країни перебування.

У чотирьох державах – Хорватії, Франції, Італії та Португалії – передбачено, що їхні громадяни, які проживають за кордоном, можуть обирати своїх представників до національного парламенту у виборчих округах, утворених за межами держави.

До держав, які не надають права голосувати за кордоном або значною мірою обмежують таке право, належить вісім держав-членів Ради Європи, а саме: Албанія, Андорра, Вірменія, Азербайджан, Кіпр, Мальта, Чорногорія та Сан-Марино. Зокрема, чинний виборчий кодекс Албанії не містить положень про голосування за кордоном. В Ірландії таке право суворо регламентується; для громадян за кордоном передбачена можливість голосування поштою, але лише для працівників поліції, військовослужбовців, ірландських дипломатів та їхніх дружин (чоловіків). Отже, це право надається лише конкретній, досить невеликій групі осіб. Згідно із законодавством Чорногорії і Сан-Марино особи, які проживають за кордоном, можуть голосувати тільки у своїй країні.

Держави-члени, які дозволяють голосувати за кордоном, встановлюють адміністративні процедури реєстрації у списку виборців громадян, які проживають за кордоном. Так, щонайменше двадцять дві держави вимагають від осіб, які бажають скористатися такою можливістю, звернутися протягом встановленого строку до органів влади країни свого походження або до дипломатичної чи консульської установи за кордоном із заявою про реєстрацію їх у списку виборців.

У Боснії і Герцеговині така заява повинна подаватися до центральної виборчої комісії держави перед кожними виборами. У Данії передбачено, що особи, які мають право голосу, повинні подати заяву до муніципалітету за останнім місцем проживання у цій країні. Виборці Угорщини можуть звертатися з метою реєстрації до відповідної дипломатичної чи консульської установи, подавши у встановлений строк заповнену заяву до місцевого виборчого бюро. Виборці Німеччини і Люксембургу повинні подати заяву до місцевих органів влади. Виборці Словаччини, що проживають за кордоном, повинні звернутися із заявами про включення їх до спеціального реєстру виборців, який ведуть муніципальні органи Братислави-Петржалки. Виборці Словенії, які голосують за кордоном, повинні попередити про це національну виборчу комісію, тоді як виборці Сербії повинні подати заяви з проханням зареєструвати їх у списку виборців як виборців, які проживають за кордоном. Іспанські виборці повинні звернутися із заявами до провінційного відділення виборчого бюро про включення їх до спеціального списку виборців, які голосують заочно. Виборці Великобританії, які перебувають за кордоном, повинні щороку проходити перереєстрацію у своєму місцевому бюро реєстрації виборців.

Виборці деяких держав повинні надіслати відповідні заяви до дипломатичної або консульської установи, яка складає список виборців самостійно або передає заяви до відповідного органу у країні походження. Громадяни Бельгії, включені до реєстру населення, який ведеться дипломатичною або консульською установою, повинні заповнити форму із зазначенням муніципалітету, в якому вони бажають зареєструватися, і способу голосування, яким вони скористаються. Після цього форма, заповнена особою, надсилається до відповідного муніципалітету і той вносить ім’я особи до списку виборців за кордоном.

Згідно із законодавством Болгарії, Чеської Республіки, Польщі та Росії список виборців за кордоном складається дипломатичною або консульською установою на підставі заяв, що надійшли від виборців. Громадяни Хорватії, які бажають голосувати за кордоном, повинні зареєструватися в хорватському посольстві або консульстві. Латвійські виборці, що бажають проголосувати поштою, повинні звернутися до відповідної дипломатичної або консульської установи, де вони зареєстровані у спеціальному списку. Громадяни Нідерландів, що проживають за кордоном та мають право й бажання проголосувати на виборах, повинні звернутися для реєстрації у списку виборців Нідерландів, які проживають за кордоном, подавши заяву до глави консульської установи, який передає її до Гааги. У Португалії для голосування за кордоном вимагають попередньої реєстрації у консульському списку виборців. Швейцарські громадяни, які проживають за кордоном, повинні звернутися із заявою до дипломатичної або консульської установи, в якій вони перебувають на обліку. Заява передається до муніципалітету за місцем, де відповідна особа зазвичай голосувала, і там реєструють таку особу у списку виборців. Громадян «колишньої югославської республіки Македонія», що проживають за кордоном, включають до національного реєстру виборців після подання ними відповідної заяви до дипломатичної або консульської установи. У Туреччині передбачено, що її виборці за кордоном повинні бути зареєстровані у спеціальному списку виборців, і для цього вони мають подати до найближчого консульства заяву про місце свого проживання.

Законодавство України, а також деяких інших держав (Естонії, Фінляндії, Франції, Грузії, Ісландії, Італії, Литви, Молдови, Норвегії, Румунії, Швеції) не вимагає від своїх громадян проходити для голосування за кордоном формальну процедуру реєстрації, оскільки органи влади реєструють їх автоматично на підставі існуючих списків виборців. Виборці, які не значаться у списку виборців, можуть зареєструватися, подавши відповідну заяву (наприклад, таке право мають громадяни Франції, Грузії, Італії та України).

В Ісландії від виборців вимагають перереєструватися у національному списку виборців після восьми років проживання за кордоном, а у Норвегії і Швеції – після десяти років. Громадяни деяких держав, в яких передбачена автоматична реєстрація, повинні виконати певні формальності, щоб проголосувати у країні свого походження. Наприклад, італійські виборці, що проживають за кордоном, які бажають проголосувати в Італії, повинні у письмовій формі поінформувати про це відповідну консульську установу. Французькі громадяни за кордоном, які бажають проголосувати у Франції, повинні звернутися із заявою про реєстрацію їх у списку виборців у Франції [43].

Отже, як бачимо, ситуація щодо права виборців голосувати за кордоном в одній країні значно відрізняється від ситуації в іншій, а механізми забезпечення реалізації громадянами, які проживають за кордоном, свого права голосу не однакові і мають різні форми.

Щодо незапровадження державою-членом Ради Європи механізмів, необхідних для забезпечення реалізації права громадян голосувати за кордоном, то Європейський суд з прав людини у справі «Сітаропулос і Гікумопулос проти Греції» зазначив таке.

Як було раніше визнано органами Конвенції, обмеження права голосу громадян, які проживають за кордоном, за ознакою місця проживання, можуть бути виправдані з огляду на ряд таких факторів: по-перше, це – презумпція, що громадяни, які проживають за межами країни свого громадянства, меншою мірою мають безпосередній чи постійний стосунок до повсякденних проблем своєї країни і менш обізнані з ними; по-друге, той факт, що такі громадяни мають менший вплив на відбір кандидатів або на розробку їхніх виборчих програм; по-третє, існування тісного зв’язку між правом осіб проголосувати на парламентських виборах і тим фактом, що дії обраних таким чином політичних органів безпосередньо зачіпають інтереси таких осіб; і по-четверте, наявність у законодавця правомірного інтересу в обмеженні під час парламентських виборів впливу громадян, які проживають за межами країни, на питання, які, хоча і визнаються фундаментальними, але насамперед зачіпають тих, хто живе в цій країні . Нещодавно Суд дійшов висновку, що обумовлення надання або здійснення права голосу на виборах у країні цензом осілості або тривалістю постійного проживання у ній не є, у принципі, свавільним обмеженням права голосу і, отже, не суперечить статті 3 Першого протоколу до Конвенції .

Разом із тим у справі «Сітаропулос і Гікумопулос проти Греції» Європейський суд з прав людини вперше здійснив аналіз Конвенції у контексті ширшого питання, а саме: чи покладає стаття 3 Першого протоколу на держави зобов’язання із запровадження механізму, який уможливлює здійснення громадянами, які проживають за кордоном, права голосу за місцем свого проживання за кордоном.

З одного боку, стаття 3 Першого протоколу до Конвенції не передбачає впровадження Договірними державами заходів, що уможливлюють здійснення громадянами, які проживають за кордоном, свого права голосу за місцем проживання (див. пункт 71 рішення у справі «Сітаропулос і Гікумопулос проти Греції»). З іншого боку, оскільки презумпція в демократичній державі повинна бути на користь надання права (див. рішення у згаданій вище справі, Hirst (№ 2), § 59), такі заходи відповідають цьому положенню. Питання, однак, полягає в тому, чи є гарантії статті 3 Першого протоколу 1 до Конвенції настільки широкими, що вимагають впровадження таких заходів. При вирішенні цього питання стаття 3 повинна тлумачитися з урахуванням відповідного міжнародного та порівняльного права, а також національного законодавства відповідної держави.

З огляду на це Суд, у пункті 72 Рішення у справі «Сітаропулос і Гікумопулос проти Греції» зазначив, що ні відповідні міжнародні та регіональні угоди (такі як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Американська конвенція про права людини та Африканська хартія прав людини і народів), ні тлумачення цих угод відповідними міжнародними органами не дають підстав для висновку, що гарантії права голосу для громадян, тимчасово або постійно відсутніх на території держави їхнього громадянства, є настільки широкими, що вимагають від такої держави запровадження механізмів реалізації ними цього права за місцем свого проживання за кордоном [43].

Венеціанська Комісія, зі свого боку, зауважила, що практика визнання права виборців голосувати за кордоном набула поширення в європейських державах у 1980-х роках. Хоча вона також порекомендувала державам-членам сприяти своїм громадянам, які проживають за кордоном, у реалізації ними свого права голосу, однак не вважає це обов’язком держав-членів. Натомість, на її думку, можливість запровадження такої практики повинна бути розглянута законодавчим органом кожної держави, який має при цьому зважити, з одного боку, необхідність дотримання принципу загального виборчого права, з іншого – необхідність забезпечення безпеки голосування та врахування аспектів практичного характеру (див. пункт 73 у справі «Сітаропулос і Гікумопулос проти Греції») [43].

Отже, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що жоден із правових документів не дає підстав для висновку, що держави – на нинішньому етапі розвитку правових норм – зобов’язані забезпечувати громадянам, які проживають за кордоном, можливість здійснення ними права голосу. Щодо механізмів здійснення цього права, запроваджених тими державами-членами Ради Європи, які дозволяють голосувати за кордоном, то нині в цих питаннях спостерігається широке коло підходів.

Так, у справі, що розглядається, Суд вважає, що хоча пункт 4 статті 51 Конституції Греції допускає визначення законодавцем умов здійснення грецькими громадянами, які проживають за кордоном, свого права голосувати за місцем проживання, водночас він не покладає на законодавця такого зобов’язання. Отже, на думку Європейського суду з прав людини, створення можливостей для реалізації права голосу за кордоном є дискреційним правом, а не обов’язком законодавчого органу Греції, наголосивши при цьому, що юридичний висновок з цього питання не є одноголосним [43]. Крім того, завдання Європейського суду з прав людини не полягає у тому, щоб указувати національним органам влади, коли і в який спосіб їм потрібно забезпечити практичне застосування пункту 4 статті 51 Конституції.

Щодо інших випадків, коли Європейський суд з прав людини вважає прийнятним обмеження «активного» виборчого права, то до них слід віднести:

1) політичні злочини: антигромадянська поведінка у контексті співпраці з нацистським режимом (ухвали у справах «Гліммервеєн та Хагєнбік проти Нідерландів»; «Х. проти Бельгії»; «Х. проти Нідерландів»);

2) злочини без політичних мотивів (рішення у справі «Нідерланди проти Ірландії»);

3) фінансові злочини, включаючи шахрайство у податковій сфері (ухвала у справі «M.D.U. проти Італії»).

Зауважимо, що згадані випадки у рішеннях Європейського суду з прав людини не є підставою для позбавлення виборчих прав в Україні.

Питання обмеження «пасивного» виборчого права у практиці Європейського суду з прав людини

Як зазначалось вище, виборче суб’єктивне право складається з активного і пасивного. Пасивне виборче право виражається в такому: можливість висувати власну кандидатуру для обрання у депутати, брати участь у передвиборчій кампанії, виступати на зборах, мітингах, зустрічах та в засобах масової інформації з викладенням своєї передвиборної програми. Сюди слід також віднести право кандидата вимагати виділення рівної з іншими кандидатами частини засобів на фінансування передвиборчої кампанії, звільнення на цей період від виконання виробничих і службових обов’язків з залишенням середньої заробітної плати та забезпечення безкоштовного проїзду, недоторканності, а також право вимагати у державних та громадських органів, посадових осіб сприяння в організації зустрічей з виборцями і надання необхідних довідкових та інформаційних матеріалів [3].

Разом із тим стосовно права на висунення своєї кандидатури на вибори до Парламенту можуть застосовуватись більш жорсткі умови, на відміну від права голосувати [33]. Хоча вони й мають спільне походження, з огляду на необхідність гарантувати як незалежність обраних представників, так і свободу виборців, ці вимоги відрізняються відповідно до історичних та політичних факторів, особливих для кожної держави.

Водночас більшість кваліфікаційних вимог щодо пасивного виборчого права до кандидатів у депутати, встановлені національним виборчим законодавством, Європейський суд з прав людини визнав прийнятними.

1. Так, у справі «Подкользіна проти Латвії» Суд зазначив, що вимога стосовно володіння державною мовою кандидатів у парламент має законну мету. Заявник була викреслена зі списку кандидатів на парламентських виборах у зв’язку з її ймовірно недостатнім знанням офіційної мови держави. Європейський суд визнав, що в принципі тільки держава має право приймати рішення щодо робочої мови парламенту, цей вибір продиктований міркуваннями історичного та політичного порядку, притаманного відповідній країні. Разом із тим Європейський суд зробив висновок про порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з тим, що процедура, застосована щодо заявника з метою визначення її знання офіційної мови, була несумісна з вимогами процесуальної справедливості і правової визначеності та негативний висновок, якого дійшли національні влади в цьому питанні, згодом мав бути визнаний невідповідним встановленим вимогам [38].

2. Кваліфікаційна вимога щодо безперервного місця проживання кандидата в депутати на території України протягом останніх п’яти років також може бути виправдана на підставі «припущення, що громадянин-нерезидент менше, прямо чи безпосередньо, зацікавлений та менше знає про повсякденні проблеми держави» [33]. Отже, відповідне положення статті 76 Конституції України не суперечить Першому протоколу до Конвенції.

Разом із тим Суд у справі «Мельниченко проти України», незважаючи на доведеність факту тривалого перебування М.І. Мельниченка за кордоном, відніс до доказів проживання скаржника в Україні наявність прописки, яка містилася у внутрішньому національному паспорті. Суд зазначив, що прописка була невід’ємним та основоположним аспектом української адміністративної системи і широко використовувалася для багатьох цілей. Водночас Суд не взяв до уваги Рішення Конституційного Суду України від 14 листопада 2001 року № 15-рп/2001 у справі щодо прописки, яке було прийнято до висування кандидатів на виборах до Верховної Ради України 2002 року і яким визнано неконституційним дозвільний характер прописки, а вибір місця проживання пов’язувався зі свободою пересування особи. Тому ми погоджуємося з позицією Ю.Б. Ключковського, який вважає, що за наявності такого рішення висновки Європейського суду з прав людини у цій справі слід визнати помилковими, оскільки він «дійшов їх без урахування всього нормативного поля національного законодавства» [2].

Про це також зазначив в окремій думці у справі «Мельниченко проти України» суддя Лукайдес: «Прописка не може вважитися вирішальним доказом проживання особи в Україні у випадках, коли в подальшому визнано, що фактично особа проживає за межами України» [33].

Однак Європейський суд вважав, що рішення українських властей відмовити в реєстрації заявника як кандидата на парламентських виборах суперечить статті 3 Першого протоколу до Конвенції з урахуванням того, що національному закону, який визначає докази постійного проживання кандидата, бракує необхідних достовірності та визначеності для того, щоб забезпечити заявнику відповідні гарантії від незаконного поводження. У цій справі Європейський суд підкреслив, що якщо Високі Договірні Сторони мають широкі межі розсуду при встановленні умов пасивного виборчого права in abstracto, принцип ефективності прав вимагає, щоб процедура, яка дозволяє визначити пасивне виборче право, супроводжувалася достатніми гарантіями від свавілля [33].

3. Обов’язок кандидата задекларувати свою власність, заробіток, джерела прибутку Європейським судом з прав людини також визнано обґрунтованою вимогою до кандидатів для участі у виборах.

Так, у своїй скарзі до Європейського суду Російська консервативна партія підприємців і два інших заявники стверджували, що було порушено їхнє право на свободу виборів, гарантоване статтею 3 Першого протоколу до Конвенції. Заявники вказували, що підставою для відмови в реєстрації була інформація, яка надавалася окремими кандидатами, а відповідальність була покладена на партію в цілому, і ця норма пізніше була визнана неконституційною. Однак Партія підприємців і Жуков були позбавлені можливості балотуватися в Державну Думу. Держава-відповідач вказувала, що Конституційний суд Російської Федерації скасував спірну норму, а відмова в реєстрації партійного списку був заснована не тільки на ній, але і на статті 92 (2) Закону «Про вибори депутатів Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації».

Розглядаючи це питання, Європейський суд з прав людини вказав, що вимоги російського закону вказувати відомості про фінансове становище кандидатів переслідували правомірну мету, як і положення про відмову в реєстрації кандидата, які не надали достовірної інформації про свої доходи та власність. Проте виключення інших кандидатів з партійного списку і зняття партії з виборів у тому випадку, якщо вони не зробили нічого протизаконного, є непропорційним. Більш того, Конституційний Суд Російської Федерації визнав, що зняття кандидатів з виборів без доведення їхньої вини є неконституційним. Суд також звернув увагу на процедуру зняття партійного списку з виборів, а саме: спочатку Верховний Суд приймав рішення на користь заявників, та тільки при перегляді в наглядовому порядку визнав правомірність рішення ЦВК про відмову в реєстрації, причому підставою для перегляду була позиція Генерального прокурора, відмінна від правових позицій Верховного Суду Російської Федерації. З точки зору Європейського суду, існування двох протилежних правових позицій саме по собі не може бути підставою для скасування судового рішення, що набрало законної сили. З огляду на це, суд визнав порушення статті 3 Першого протоколу щодо Партії підприємців і пана Жукова, висунутого нею на вибори [39].

4. Введення на внутрішньодержавному рівні вимоги про надання інформації про місце роботи кандидата і його партійну приналежність, на думку Європейського суду з прав людини, не є довільним чи необґрунтованим з боку органів влади. Суд вважає, що вимога надавати інформацію про роботу кандидата і його членство в політичній партії служить для того, щоб дати виборцям можливість зробити обґрунтований вибір з урахуванням професійного і політичного минулого кандидата на виборну посаду. Також абсолютно законно просити кандидатів на виборну посаду про те, щоб надана ними інформація максимально відповідала дійсності, щоб виборці не були введені в оману неправдивими заявами. Отже, Європейський суд дійшов висновку, що вимога до кандидата в члени державного законодавчого органу про надання відповідної дійсної інформації про свою зайнятість та належність до політичної партії є законною метою за змістом статті 3 Першого протоколу до Конвенції [30].

Водночас оскільки перший заявник у справі «Краснов і Скуратов проти Російської Федерації» навмисне надав неправильну інформацію, здатну ввести виборців в оману, Європейський суд зазначив, що рішення про позбавлення заявника права балотуватися на посаду не було непропорційним до поставленої законної мети. Отже, порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції щодо А. В. Краснова відсутнє. Так, перший заявник мав намір виступити кандидатом по одномандатному виборчому округу, який розташований у Пресненському районі Москви. Європейський суд вважає, що відомості про те, чи залишався заявник головою управи Пресненського району, чи ні, не були байдужими для виборців, які всі були місцевими жителями. Приховавши інформацію про своє звільнення, А. В. Краснов наділив себе повноваженнями, що асоціювалися у виборців з посадою, яку він більше не обіймав. Європейський суд погодився, що надання недостовірної інформації про роботу першого заявника могло негативно вплинути на можливість виборців прийняти обґрунтоване рішення [30].

Разом із тим відносно другого заявника у зазначеній справі (Ю.І. Скуратова) Європейський суд відзначив, що висновки влади Російської Федерації були не тільки непослідовними, вони також не були засновані на будь-яких положеннях закону або практики тлумачення вимог Федерального закону «Про вибори депутатів Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації» щодо зазначення місця роботи. Окружна виборча комісія та суд першої інстанції не послалися на жодне правове становище на підтримку свого тлумачення цієї вимоги, у той час як Верховний Суд Російської Федерації загалом послався на «дух трудового права». У зв’язку з цим Європейський суд зазначив, що з буквального прочитання Федерального закону «Про вибори депутатів Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації» не випливає ні обов’язок перераховувати переводи з посади на посаду і зміни місця роботи, ні обов’язок проводити відмінності між постійною та тимчасовою посадою, оскільки цей Закон вимагає тільки вказівки «основного місця роботи», якщо воно є у кандидата. Відсутність явного правового обґрунтування рішень влади Російської Федерації обумовлює висновок Європейського суду про те, що ці рішення не відповідали конвенційному стандарту «законності» і передбачуваності оскаржуваної міри – стандарту, який вимагає, щоб закон був сформульований досить точно, щоб дозволити особі з належною допомогою у разі необхідності передбачати наслідки, які можуть спричинити ту або іншу дію [30].

У цьому контексті вбачається, що, порівняно із ситуацією у справі першого заявника, ніщо не змушує припустити, що Ю. І. Скуратов діяв недобросовісно. На завершення щодо ситуації із зайнятістю другого заявника Європейський суд вважає, що не можна стверджувати, що різниця між посадою професора кафедри і виконувача обов’язків завідувача цієї ж кафедри могла б ввести виборців в оману. У будь-якому разі другий заявник був відомою публічною фігурою у зв’язку зі своєю роботою в минулому на посаді Генерального прокурора Російської Федерації, і його поточна робота в академічній сфері мала менше значення.

Беручи до уваги викладене, Європейський суд вважає, що рішення влади Російської Федерації про позбавлення другого заявника можливості брати участь у виборах у зв’язку з можливим неподанням заявником точної інформації про свою зайнятість та належності до політичної партії не мало відповідних і достатніх підстав і не узгоджувалося з незаперечними фактами. Тому воно було непропорційним до поставленої законної мети. Отже, мало місце порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника – Ю. І. Скуратова.

У будь-якому разі Європейський суд наголошує, що для оцінки важлива наявність розумного пропорційного співвідношення між застосованими владою держави-відповідача засобами та поставленою законною метою.

5. Обов’язок кандидатів вносити відповідну грошову заставу для участі у виборчій кампанії

Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія Ради Європи) провела експертну оцінку виборчого законодавства багатьох країн – членів Ради Європи. Питання виборчої застави було одним з тих, які цікавили Комісію під час оцінки проекту змін до виборчого кодексу Вірменії. У проекті спільної думки Венеціанської комісії і Бюро демократичних інституцій та прав людини ОБСЄ (далі OSCE/ODIHR) зазначено таке: «Проект поправок скасовує вимогу збору підписів на підтримку висунення кандидата та збільшує суму виборчої застави. Це у принципі є прийнятним. Однак проект (поправки до статей 71(1), 101(1)(1) та 108(2)) значним чином підвищив би суму виборчих застав (у разі президентських виборів – від 5000 до 8000 разів мінімальної заробітної плати; у разі пропорційних виборів – від 2500 до 4000 разів, у випадку мажоритарних виборів від 100 до 150 разів мінімальної заробітної плати). Рекомендовано переглянути ці підвищені суми застави, оскільки не є очевидним, що існуючі суми застави недостатні для стримування легковажних кандидатів. Відповідно до міжнародних та європейських стандартів надмірно висока сума виборчої застави є проблемою. Усталеним принципом є те, що незаконна дискримінація включає дискримінацію особи на підставі її соціального або майнового статусу. Відповідно сума виборчої застави повинна визначатися дуже обережно, щоб не спричинити перешкод для висунення кандидатури серйозного кандидата, який на цей момент перебуває в несприятливому економічному становищі».

Отже, виборча застава переслідує подвійну мету: по-перше, сприяти відповідальному ставленню осіб, які балотуються на виборах, а по-друге, сприяє тому, що у виборах брали участь лише кандидати із серйозними намірами, перешкоджаючи тим самим необґрунтованому витрачанню державних коштів [44].

Питання сплати кандидатом виборчої застави також було предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справі «Суховецький проти України». У пункті 67 Рішення Суд відзначив, що політика поза оскаржуваним заходом вимагає від держави встановлення делікатного балансу між конфліктуючими інтересами: з одного боку – утримання від участі у виборах легковажних кандидатів, незалежно від соціального положення, а з іншого – можливість реєстрації серйозних кандидатів, включаючи тих, хто може перебувати у скрутному економічному становищі. Суд задоволений тим, що система виборчої застави, створена на той час українськими політичними установами, становила прийнятний компроміс між цими конфліктуючими інтересами, а питання введення її в дію залишалося предметом ретельного розгляду законодавчою та судовою гілками державної влади у світлі сучасних умов.

Суд, порівнявши суми застав у європейському правовому полі із сумою застави, закріпленої в українському законодавстві, а також оцінивши співвідношення між розміром застави та доходом громадян, дійшов висновку що збір, сплата якого вимагалася від заявника, не може вважатися непомірним або таким, що становить непереборний адміністративний або фінансовий бар’єр для певних кандидатів, які хочуть приєднатися до виборчих перегонів в Україні, і тим більше він не може становити перешкоду для появи достатньо представницьких політичних течій або ж втручання у принцип плюралізму [44].

Щодо втрати застави у разі програшу виборів, то це рідкісна норма в європейських виборчих системах . Однак, враховуючи відносно низький розмір суми, що вимагається згідно з українським законодавством (сума застави у розмірі шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян не може вважатися непомірною (1041 грн. – у 2002 році), оскільки середній річний дохід в Україні у 2001 році становив 2445,9 грн, а у 2002 році – 2938 грн), рекламні послуги, що надаються державою, та інші обтяжуючі видатки на організацію виборів, які можуть полегшити заставу, Суд не вважає цей захід свавільним або таким, що виходить за межі широких повноважень держави [44].

6. Кваліфікаційна вимога щодо подолання політичними партіями прохідного бар’єру у пропорційній виборчій системі

У справі «Садак та інші проти Туреччини» Європейський суд з прав людини визнав застосування виборчого порогу в 10 відсотків на рівні країни для представлення політичних партій у парламенті втручанням у виборчі права заявників. Разом із тим встановлення порогу переслідувало законну мету виключення надмірної і дестабілізуючої парламентської роздробленості і, таким чином, встановлення стабільності влади. Вибір законодавця як такий не суперечив вимогам статті 3 Першого протоколу до Конвенції, яка в принципі не накладає на держави зобов’язання встановити виборчу систему, яка гарантує представництво в парламенті переважно регіональним партіям, незалежно від голосів, поданих в інших частинах країни. З іншого боку, може виникнути проблема, якщо застосоване законодавство веде до позбавлення таких партій і представництва в парламенті [40].

Незважаючи на те, що виборчий поріг, який застосовується в Туреччині, був визнаний найвищим серед держав – членів Ради Європи (5-відсотковий поріг відповідає загальноприйнятій практиці), Європейський суд відзначив, однак, що наслідки виборчого порогу можуть відрізнятися в різних країнах і різні системи можуть переслідувати різні, іноді навіть протилежні політичні цілі. Жодна з цих цілей сама собою не може бути визнана необґрунтованою. Роль виборчого порогу залежить від його величини і від партійної системи кожної країни. Низький поріг виключає лише дуже нечисленні групи, що ускладнює формування стабільної більшості, тоді як у випадках фрагментованої партійної системи високий поріг позбавляє багатьох виборців представництва.

Разом із тим політичні партії, на які поширювалася вимога про подолання порогу, зуміли на практиці розвинути стратегії, за допомогою яких їм вдалося пом’якшити її окремі наслідки, хоча такі стратегії і суперечили одній з оголошених цілей виборчого порогу, а саме попередження парламентської роздробленості.

На закінчення Європейський суд зазначає, що в цілому виборчий поріг у 10 відсотків видається надмірним, і погоджується з органами Ради Європи, які рекомендували його знизити. Високий поріг змушував політичні партії використовувати стратегії, які не сприяли прозорості виборчого процесу. Однак у цій справі Європейський суд не переконаний, що у світлі специфічного політичного контексту спірних виборів і в поєднанні з корективами та іншими гарантіями, які на практиці обмежували його наслідки, виборчий поріг порушував сутність прав, наданих заявникам статтею 3 Першого протоколу до Конвенції [40].

7. Позбавлення пасивного виборчого права кандидата в депутати національного законодавчого органу через активну участь кандидата в діяльності Комуністичної партії або через іншу політичну діяльність, що була визнана протиправною

Європейський суд з прав людини, роз’яснюючи правові підстави обмеження виборчого права кандидатів через їхню протиправну політичну або іншу суспільну діяльність, вкотре наголосив, що права, які гарантуються статтею 3 Першого протоколу до Конвенції, є базовими для встановлення і підтримки основ дійсного демократичного ладу за допомогою верховенства права. Тим не менше ці права не є абсолютними. Стаття 3 Першого протоколу до Конвенції визнає, що «припускаються обмеження», і Високі Договірні Сторони повинні володіти межами розсуду в цій галузі. Європейський суд нагадав, що межі розсуду в цій галузі широкі . Є багато способів організувати і змусити діяти виборчі системи, і безліч відмінностей залежно від історичного розвитку, культурного розмаїття та політичних ідей, властивих європейським країнам, які кожна держава-учасниця зобов’язана включити у своє власне бачення демократії [9].

Європейський суд визнав, що виключення будь-яких груп або категорій населення повинно відповідати основним принципам статті 3 Першого протоколу до Конвенції. Зокрема, національне законодавство, накладаючи обмеження у вигляді мінімального віку або застосування критеріїв постійного місця проживання для здійснення виборчого права, у принципі, відповідає статті 3 Першого протоколу до Конвенції . Також органи Конвенції визнали, що законодавець може позбавити виборчого права осіб, засуджених за вчинення тяжких злочинів або фінансових злочинів [15]. У згадуваній вище справі «Херст проти Сполученого Королівства» Велика палата Європейського суду підкреслила, що Високі Договірні Сторони не мають дискреційної влади позбавити виборчого права всіх засуджених без врахування тривалості винесеного ним покарання чи характеру або ступеня тяжкості вчиненого ними злочину. Європейський суд визнав, що подібне загальне автоматичне і недиференційоване обмеження виборчого права засуджених перевищує допустимі межі розсуду [9].

У деяких давніших справах колишня Європейська комісія неодноразово розглядала питання про те, чи порушило рішення про позбавлення особи її виборчих прав, «активних» або «пасивних», статтю 3 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з її попередньою діяльністю. Так, Європейська комісія, у справах «Х. проти Нідерландів» [11] і «Х. проти Бельгії» [12] оголосила неприйнятними скарги, подані двома особами, які були засуджені після Другої світової війни за співпрацю з ворогом чи «відсутність патріотизму» і які у зв’язку з цим були остаточно позбавлені виборчого права. Зокрема, Європейська комісія визнала, що «ratio legis законів, що позбавляє осіб, засуджених за зраду, деяких політичних прав і, зокрема, виборчого права, створює перешкоду для деяких категорій осіб, які скоїли серйозні злочини під час війни, здійсненню їх права брати участь у громадському житті своєї країни, забезпечує неможливість використовувати свої політичні права в майбутньому, щоб уникнути посягань на державну безпеку або основи демократичного суспільства» [12].

У справі «Ван Вамбеке проти Бельгії» Європейська комісія оголосила неприйнятною з тих самих підстав скаргу, подану колишнім членом СС (Waffen-SS), засудженим за зраду в 1945 році, який скаржився на те, що не зміг брати участь у виборах до Європейського парламенту в 1989 році [13]. У справі «Гліммервеєн і Хагенбеєк проти Нідерландів» (Glimmerveen and Hagenbeek v. Netherlands) Європейська комісія оголосила неприйнятними дві скарги, що стосуються відмови дозволити заявникам, які керували забороненою організацією, що пропагує расизм і ксенофобію, виставити свої кандидатури на виборах. У цій справі Європейська комісія послалася на статтю 17 Конвенції, зазначивши, що заявники «мали намір виставити свої кандидатури на виборах і скористатися (таким, що розглядається) правом з метою, яку Європейська комісія оголошує неприйнятною відповідно до статті 17 Конвенції» [14]. У цій справі Європейська комісія також наголосила, що толерантність не заважає демократичному суспільству вживати заходів, спрямованих на захист від дій, метою яких є руйнування прав і свобод, проголошених у Конвенції.

Таким чином, стаття 3 Першого протоколу до Конвенції, яка присвячена можливості особи впливати на склад законодавчого корпусу, не виключає, щоб обмеження виборчих прав були застосовані до особи, яка, наприклад, вчинила тяжкий злочин при здійсненні функцій державного службовця або чия поведінка загрожує підриву основ правової держави або демократії [14].

Разом із тим у справі «Паксас проти Литви» Європейський суд з прав людини дійшов висновку про диспропорційність обмеження відносно особи, яка була усунена з поста Президента Литви за процедурою імпічменту за неетичну поведінку, перевищення повноважень і завідомо неправдиві покази. Визнаючи порушення статті 3 Першого протоколу, Суд відзначив, що обмеження про заборону балотуватись заявника має значні наслідки, оскільки виключає не тільки можливість одержання мандата в законодавчому органі, але й будь-якого іншого мандата, що передбачає проголошення присяги відповідно до Конституції Литви. Така ситуація є виключенням у Європі, оскільки у більшості країн-учасниць Ради Європи імпічмент не має прямого наслідку на виборчі права осіб або не має прямого наслідку на реалізацію права бути обраним до законодавчого органу, або обмеження, які існують, повинні бути передбачені окремим судовим рішенням і лімітовані у часі. Враховуючи остаточний і незмінний характер неможливості бути обраним, якої зазнав заявник у справі «Паксас проти Литви», привели Європейський суд з прав людини до висновку про порушення в цьому випадку статті 3 Першого протоколу до Конвенції [35].

Щодо обмежень «пасивного» виборчого права, які застосовуються до державних службовців з політичних підстав, Європейський суд визнав, що стаття 10 Конвенції може застосовуватися у разі їх звільнення. У зв’язку з цим Європейський суд зробив висновок про порушення статті 10 Конвенції у згадуваній вище справі «Фогт проти Німеччини» (див. згадуване вище рішення суду, §43–44), в якій заявниця, яка була державним службовцем, була звільнена у зв’язку зі своєю діяльністю як член Комуністичної партії Західної Німеччини. У Рішеннях «Фолькмер проти Німеччини» [16] і «Петерсен проти Німеччини» [17] Європейський суд, навпаки, оголосив неприйнятними скарги, подані заявниками, які є державними службовцями, у зв’язку з їх звільненням на підставі того, що вони співпрацювали з режимом і секретними службами колишньої Німецької Демократичної Республіки, у зв’язку з відсутністю підстав для розгляду у світлі статті 10 Конвенції. У справі «Сидабрас і Джяутас проти Литви» Європейський суд констатував порушення статті 14 Конвенції, взятої в сукупності зі статтею 8 Конвенції, щодо існування значних обмежень, застосованих через близько 10 років після відновлення незалежності Литви колишніх офіцерів КДБ у Литві, які не могли посідати деякі категорії посад у приватному секторі, зазначивши, проте, що звільнення цих заявників з посад, відповідно, податкового інспектора і прокурора у зв’язку з тим, що вони в минулому працювали на КДБ, не було розглянуто як втручання у здійснення їхніх прав, гарантованих статтею 10 Конвенції (§67–73 Рішення) .

У зв’язку з цим варто також зазначити, що у справі «Реквеньї проти Угорщини» Європейський суд не встановив порушення Конвенції, оскільки вважав, що національне законодавство дозволяло досить ясно і точно визначити категорії осіб, до яких застосовується обмеження (військовослужбовці, співробітники поліції і служб безпеки), і сферу застосування оспорюваного законного обмеження, ratio legis – не допустити, щоб особи, які належать до цієї групи, займалися політичною діяльністю – при сумісності з вимогами пропорційності, що випливають зі статей 10 і 11 Конвенції [5].

Отже, питання про те, чи міг заявник у цій справі звернутися до національних судів для розгляду питання про те, чи являла його власна політична діяльність можливу небезпеку для демократичного ладу, не має достатніх підстав для оцінки Європейським судом відповідності оспорюваних заходів Конвенції. Також у згадуваних вище справах «Подкользіна проти Латвії» і «Мельниченко проти України» Європейський суд не встановив, що Конвенція вимагає, щоб національним судам було надано право розглядати такі питання, як відповідність передбачених законом зобов’язань дотримуватися цими заявниками, відповідно, умов знання мови і постійного проживання, для того, щоб вони могли здійснити свої виборчі права, беручи до уваги, що ці передбачені законодавством умови були прийнятними з точки зору Конвенції [38, 33].

Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки законодавча міра є сумісною і не має дискримінаційного характеру щодо категорії або груп, визначених законодавством, завдання національних судів може обмежуватися встановленням того, чи належить особа до цієї категорії або групи. Вимога «індивідуалізації», тобто необхідність контролю з боку національних судових органів за домірністю передбаченого законом оспорюваного обмеження з урахуванням обставин кожної справи, не є попередньою умовою відповідності цього обмеження Конвенції [27].

У цьому контексті привертає увагу рішення Європейського суду у справі «Жданок проти Латвії», в якому заявниця стверджувала про порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з неможливістю відповідно до частини шостої статті 5 Закону 1995 року про вибори до національного парламенту виставити свою кандидатуру на виборах до парламенту Латвії на тій підставі, що вона «брала активну участь» у діяльності КПРС (Комуністичної партії Латвії) після 13 січня 1991 року.

Заявниця вважала необґрунтованим і неспроможним довід влади Латвії, відповідно до якого доступ до парламенту Латвії осіб, що мають відношення до Комуністичної партії Латвії після 13 січня 1991 року, завдавав шкоди національній безпеці. Вона підкреслила, що розглянуті обмеження не існували до 1995 року, і під час перших парламентських виборів, які пройшли після відновлення Конституції 1922 року, три людини, що знаходилися в такому ж становищі, що і заявниця, були обрані і стали депутатами парламенту Латвії. За цих обставин заявниця не угледіла підстав того, як її обрання могло загрожувати національній безпеці протягом тривалого часу після згаданих фактів (пункт 80 Рішення) [27].

Влада Латвії попросила Велику палату зробити висновок про відсутність порушення статті 3 Першого протоколу 1 до Конвенції. Влада Латвії визнала, що національний парламент не є частиною «цивільної служби», як поліція або збройні сили. Разом із тим влада вважала, що парламент є громадським органом і що депутати, приймаючи закони, прямо беруть участь у здійсненні повноважень, наданих їм відповідно до Конституції та інших законодавчих актів. Отже, критерії, визначені Європейським судом відповідно до статей 10 і 11 Конвенції щодо обмежень, які застосовуються до політичної діяльності державних службовців, можуть також застосовуватися і до кандидатів у депутати виборних органів. Таким чином, влада Латвії не погодилася з висновком Палати, відповідно до якого критерій політичної лояльності не є суттєвим при розгляді питання про пасивне виборче право. Пославшись на Постанову Європейського суду у справі «Ахмед та інші проти Сполученого Королівства» [24], влада Латвії стверджувала, що оспорюваний захід має превентивний характер і не вимагає доказів наявності загрозливих і антидемократичних дій з боку цих осіб. Таким чином, вони не погодилися з висновком Палати щодо ймовірно карального характеру розглянутого обмеження (пункт 86 Рішення).

Велика палата Європейського суду, насамперед, підкреслила, що за обставин зазначеної справи критерій політичної лояльності, який може бути застосований щодо державних службовців, представляється майже або зовсім недоречним; у даному випадку йдеться про зовсім інше питання – пасивне виборче право особи на парламентських виборах. Критерій «політичного нейтралітету» не повинен застосовуватися до депутатів таким же чином, як до інших державних службовців, перші за визначенням не можуть бути «політично нейтральними».

По-друге, Велика палата Суду визнала, що оспорюване обмеження переслідує цілі, сумісні з принципом верховенства права і загальними цілями Конвенції, а саме захист незалежності держави, демократичного ладу і національної безпеки.

Установлюючи, чи було обмеження відповідним, Велика палата Суду дійшла висновку, що оспорюване обмеження, передбачене латвійським законодавством у частині шостій статті 5 Закону 1995 року, яке перешкоджає особам, які «активно брали участь» у діяльності Комуністичної партії Латвії з 13 січня 1991 року і до припинення діяльності партії у вересні 1991 року, виставляти свої кандидатури на парламентських виборах, повинно оцінюватися з урахуванням дуже специфічного політико-історичного аспекту і широкої межі розсуду, яким володіє держава у зв’язку з цим.

Так, якщо подібне обмеження практично не може бути допущено в певній політичній системі, як, наприклад, у країнах, в яких демократичні інститути були встановлені кілька десятиліть або століть тому, то воно може вважатись прийнятним в Латвії з урахуванням історико-політичного контексту, який призвів до її прийняття, і загрози, яку становить для нового демократичного правопорядку відновлення ідей, які створюють небезпеку відновлення тоталітарного режиму, якщо дати їм можливість зайняти територію (пункт 133 Рішення).

Таким чином, Європейський суд у цьому випадку допустив, що у влади Латвії, як законодавчих, так і судових органів, є більше можливостей для того, щоб оцінити труднощі, які виникають при встановленні та збереженні демократичного правопорядку. Отже, необхідно надати їм достатній простір при визначенні інтересів суспільства, оскільки мова йде про створення довіри в нових демократичних інститутах, зокрема в національному парламенті, і при з’ясуванні того, чи є необхідним для цих цілей оспорюваний захід за умови, що Європейський суд не угледів нічого незаконного або невідповідного в цьому визначенні. У зв’язку з цим Європейський суд дійшов висновку, що порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції не мало місця [27].

Водночас позбавлення «пасивного» виборчого права колишнього офіцера КДБ у справі «Адамсонс проти Латвії» Європейський суд з прав людини визнав порушенням статті 3 Першого протоколу до Конвенції. Так, Суд, зважаючи на особливості соціально-історичного підґрунтя справи, відзначив, що упродовж перших років після здобуття Латвією незалежності виборчі права могли бути істотно обмежені. І такі обмеження не вважалися б порушенням статті 3 Першого протоколу до Конвенції. Утім із плином часу загальної підозри стосовно певної групи осіб вже не було достатньо. І компетентні органи мали збирати додаткові аргументи та докази, аби виправдати застосування відповідного обмеження виборчих прав громадянина. Суд відзначив, що частина п’ята статті 5 Закону «Про вибори до Парламенту Латвії» була спрямована проти «офіцерів» КДБ. Зважаючи на широкій набір функціональних повноважень цього органу, Суд вирішив, що використаний у законі підхід до обмеження був надто загальним. Суд вказав, що доцільно натомість застосовувати індивідуальне вирішення питання у кожному разі, тобто вивчення конкретної поведінки особи у кожній окремій справі. На думку Суду, тільки винятково нагальні причини могли виправдати виключення заявника з виборчого списку. Утім Уряд не зміг навести такі причини. Більш того, упродовж згаданих десяти років у заявника було достатньо нагод, аби довести свою лояльність до держави та відданість демократичним цінностям. І Уряд виявився неспроможним надати хоча б якісь докази відсутності у заявника відповідних якостей.

Отже, законодавство, що підлягає застосуванню, не розрізняє категорії колишніх працівників КДБ, а національні суди не продемонстрували єдиний підхід до визначення у кожному конкретному випадку небезпеки, яку становили різні заявники, щодо яких були застосовані ці норми. Суд також взяв до уваги запізніле вжиття цього заходу (обмеження «пасивного» виборчого права). Тому Суд визнав порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції [20].

8. Нерівне висвітлення засобами масової інформації (приватними і державними) парламентських виборів

У справі «Комуністична партія проти Росії» деякі представники російської політичної опозиції скаржилися на те, що парламентські вибори 2003 року не були «вільними» у зв’язку з несправедливим висвітленням ходу передвиборної кампанії на п’яти основних федеральних телеканалах [29].

Сторони у цій справі не заперечували той факт, що російські закони гарантували незалежність телекомпаній і не робили різниці між проурядовими та опозиційними політичними силами у цій сфері. Заявники, однак, стверджували, що закон на практиці не дотримувався. Зокрема, заявники наполягали на тому, що телевізійне висвітлення діяльності опозиційних партій і кандидатів мало переважно негативний характер, що партія «Єдина Росія» використала свій вплив на телекомпанії для того, щоб отримати позитивне висвітлення своєї діяльності, що упереджена інформаційна політика телекомпаній істотно змінила переваги виборців і призвела до того, що ці вибори не були вільними.

Європейський суд, насамперед, звернувся до твердження заявників про те, що уряд маніпулював телекомпаніями, і дійшов висновку, що в обставинах цієї справи дуже важко відокремити приховану пропаганду за замовленням уряду, з одного боку, від цілком щирих політичних коментарів і звичайної інформації про діяльність державних чиновників, з іншого.

Європейський суд також погодився з Верховним Судом у тому, що складно простежити зв’язок між нав’язливою пропагандою на користь якоїсь політичної партії або кандидата і кількістю отриманих ними голосів на виборах. Європейський суд ще раз підкреслив, що його роль в оцінці первинних доказів у справі лише допоміжна і що у нього немає достатніх підстав для перегляду висновків Верховного Суду Росії в цій частині.

Отже, Європейський суд визнав, що заявники не змогли досить переконливо обґрунтувати свої твердження про політичне маніпулювання. Далі Європейський Суд визнав, що Росія вжила ряд заходів, щоб забезпечили опозиції певний ступінь присутності на телеекранах, а також незалежність та нейтральність ЗМІ. Хоча рівності між усіма політичними силами під час виборів 2003 року і не було досягнуто, держава мала в цій сфері широку свободу розсуду, і, діючи в цих рамках, не порушила свого зобов’язання провести вільні вибори. Таким чином, порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції також не було.

9. Фінансування діяльності з державного бюджету політичних партій, що долають прохідний виборчий бар’єр або наблизились до його подолання

З приводу дотримання статті 14 Конвенції у взаємозв’язку зі статтею 3 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини у справі «Партія свободи і солідарності проти Туреччини», зокрема, зазначив, що відмова у наданні фінансової допомоги партії-заявнику на тій підставі, що вона не відповідала умовам, передбаченим законодавством, а саме: наявності місць у парламенті або отримання не менш ніж 7 відсотків голосів на попередніх виборах, мала наслідком ускладнення поширення партією-заявником своїх політичних поглядів на національному рівні порівняно з партіями, які отримали подібну підтримку. Таким чином, партія-заявник піддалася іншому поводженню при здійсненні своїх виборчих прав. Публічне фінансування політичних партій було засобом запобігання корупції та уникнення надмірної залежності від приватних спонсорів.

Разом із тим Європейський суд з прав людини, проаналізувавши системи, що застосовуються в більшості європейських країн, дійшов висновку, що фінансування здійснюється на підставі двох схем: на суворо рівній основі або відповідно до принципу справедливого фінансування. В останньому випадку майже завжди потрібен мінімальний рівень виборчої підтримки з метою уникнення надмірного збільшення числа кандидатів. Жоден текст органів Ради Європи щодо політичних партій у демократичній системі не розглядає як нерозумну вимогу, висунуту національним законодавством стосовно сторін, які отримують публічне фінансування, про отримання мінімального рівня виборчої підтримки, вони також не встановлюють конкретний рівень такої підтримки. З доповідей ряду спеціалізованих установ випливає, що, з одного боку, необхідно забезпечити те, щоб поріг не був занадто високим, щоб не порушувати політичний плюралізм і права невеликих партій, а, з іншого боку, формула надання коштів не повинна дозволяти двом основним партіям монополізувати публічні ресурси.

Отже, публічне фінансування політичних партій згідно із системою справедливого фінансування, що вимагає мінімального рівня електоральної підтримки, переслідує законну мету, а саме: зміцнення плюралістичної демократії з уникненням надмірної і дисфункціональної фрагментації кандидатур.

Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що відмова в наданні прямої фінансової допомоги партії-заявнику, чиї результати на парламентських виборах у попередніх роках не дозволили б їй отримати фінансування не тільки в Туреччині, а й в ряді інших європейських держав, та за умов надання таким партіям інших форм підтримки (звільнення від податків у відношенні деяких видів їх доходу; розподіл ефірного часу під час виборчих кампаній тощо) має об’єктивні і розумні основи і не применшує сутність права на вільне волевиявлення народу [36].

10. Серед неприйнятних підстав обмеження «пасивного» виборчого права Європейський суд з прав людини, крім нечіткості та непередбачуваності правових норм або свавілля у застосуванні вимог щодо знання мови, місця проживання, власності і партійної приналежності, відзначає надмірну свободу розсуду судів стосовно скасування результатів виборів.

Крім розглянутої вище справи «Ковач проти України», до аналогічних висновків Європейський суд з прав людини дійшов у справі «Керімлі та Алібейлі проти Азербайджану», в якій визнав порушенням виборчих прав кандидатів у парламент Азербайджану у зв’язку зі скасуванням судами результатів виборів у цілому виборчому окрузі лише на тій підставі, що проти деяких членів дільничної виборчої комісії було порушено кримінальну справу [28].

11. Неприпустимим є також зняття кандидатур усіх кандидатів за списком через відмову від участі у виборах одного з трьох перших кандидатів у цьому списку з огляду на розбіжності у його заявах про фінансове становище. До такого висновку дійшов Європейський суд з прав людини у справі «Російська консервативна партія підприємців проти Росії» [39].

Як зазначалось вище, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово відзначав, що вимога надавати інформацію про власність кандидата, його доходи та їх джерела сприяє тому, щоб виборці зробили усвідомлений вибір, і забезпечує чесність виборів. Тому введення такої вимоги, визначеного історичними та політичними особливостями держав, не є довільним чи необґрунтованим. Відповідно Європейський суд доходить висновку, що вимога від кандидата на виборах, чи то партії, об’єднання або ж індивідуального кандидата розкривати громадськості інформацію про своє фінансове становище переслідує правомірну мету.

Крім того, Європейський суд зазначає, що правові норми, які посилюють зв’язок кандидатів, які перебувають на початку списку, з усім партійним списком, є інструментом, що сприяє появі узгодженої політичної волі, яка також є правомірною метою відповідно до статті 3 Першого протоколу до Конвенції. Разом із тим пункт «д» частини шостої статті 47 Закону Росії про вибори визначає, що відмова в реєстрації кандидатів чи виборчих об’єднань можлива при виявленні значних розходжень у наданій ними фінансовій інформації з дійсністю. Положення цієї статті поширювало свою дію тільки на конкретних кандидатів. Однак частина одинадцята статті 51 Закону Росії про вибори дозволяла відмову в реєстрації всього списку кандидатів у разі вибуття одного із трьох перших у списку кандидатів (пункт 63 Рішення) [39].

Європейський суд звертає увагу на ту обставину, що ні партія-заявник, ні другий заявник як кандидат з партійного списку не були помічені в порушенні виборчого законодавства. До зняття їх з виборів та відмови в реєстрації (для участі у виборах) призвели не їхні дії. Вони не були допущені до участі у виборах за кандидата № 2 у партійному списку, який вибув з нього з причини надання неправдивої інформації. Згідно з внутрішньодержавним законодавством виборче об’єднання чи блок не було зобов’язане перевіряти правильність інформації, що не стосується їх самих. Отже, партія-заявник і другий заявник були покарані за обставини, які не пов’язані з їх власними діями і знаходяться поза сферою їх контролю. Незважаючи на ту самостійність, якою користуються держави при встановленні підстав для зняття з виборів, Європейський суд вважає, що зняття з виборів партії-заявника та другого заявника із зазначених причин було непропорційно переслідуваним цілям, зокрема отриманню достовірної інформації про фінансовий стан кандидатів і забезпечення цілісності виборчих об’єднань і блоків (пункт 65 Рішення). Тому щодо партії-заявника та другого заявника мало місце порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції.

12. Неприйнятним є зняття з виборчих перегонів кандидата, який вигравав на виборах, на підставі безпідставних тверджень про підкуп ним виборців або анонімних скарг, у яких містилися твердження про зрив ним зустрічі опонента з виборцями [19, 23].

Так, у справі «Абіль проти Азербайджану» заявник був зареєстрований як незалежний кандидат на парламентських виборах 2005 року. Незабаром після виборів на засіданні, проведеному за відсутності заявника, відповідна виборча комісія вирішила звернутися до Апеляційного суду із заявою про припинення реєстрації заявника, який нібито обіцяв гроші в обмін на голоси виборців. Заявнику було відмовлено в доступі до матеріалів справи. Через два дні апеляційний суд розглянув справу, заслухав вісім свідків і припинив реєстрацію заявника як кандидата. Заявник оскаржив це рішення, посилаючись на його довільність. Зокрема, він стверджував, що свідки давали проти нього неправдиві свідчення, оскільки вони навіть не зареєстровані за місцем проживання в його окрузі та в дійсності є родичами різних посадових осіб місцевих органів влади. Верховний суд залишив скаргу заявника без задоволення. Європейський суд з прав людини, розглянувши скаргу, дійшов висновку про порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з занадто широким і нечітким визначенням у національному законодавстві і правозастосовній практиці Азербайджану терміна «незаконне ведення передвиборчої кампанії» [19].

13. Таким, що порушує статтю 3 Першого протоколу до Конвенції, є скасування результатів виборів стосовно особи через застосування до неї зворотної дії закону. Так, Європейський суд у справі «Лікурезос проти Греції» звертає увагу на той факт, що заявник був обраний в умовах, які не були відкриті для критики, а саме відповідно до виборчої системи та діючої в цей час редакції Конституції Греції. Ні заявник як кандидат, ні його виборці не могли уявити, що вибори могли бути поставлені під сумнів і оголошені недійсними, тоді як термін повноважень все ще тривав внаслідок обмежень, що випливають з паралельного здійснення професійної діяльності [31].

Європейський суд не переконали доводи влади Греції, що оспорювані обмеження були відомі до виборів 9 квітня 2000 року. Думки трьох опозиційних депутатів Парламенту, які висловили підтримку абсолютної заборони в січні 1998 року, не є, на думку Європейського суду, достатніми, щоб зробити висновок, що кандидати на виборах 9 квітня 2000 р. і виборці знали про неї. Так чи інакше, ні Доповідь парламентської комісії від 30 березня 1998 р., ні Доповідь від 23 жовтня 2000 року не вказували на введення абсолютної заборони професійної діяльності. За цих обставин Європейський суд дійшов висновку, що, розглянувши обрання заявника згідно з новою статтею 57 Конституції Греції, не врахувавши того, що він був обраний у 2000 році відповідно до закону, Спеціальний верховний суд змусив заявника відмовитися від свого місця в Парламенті і позбавив його виборців кандидата, якого вони обрали вільно і демократично, щоб він представляв їх чотири роки в Парламенті, на порушення принципу законного очікування. У зв’язку з цим Європейський суд зазначив, що влада Греції не навела будь-якої підстави особливої значущості для демократичного порядку, яка могла б виправдати негайне застосування абсолютної заборони професійної діяльності. Отже, ця ситуація порушує сутність прав, гарантованих статтею 3 Першого протоколу до Конвенції [31].

14. Відсутність у національному законодавстві правової норми, якою б чітко визначалися вимоги щодо сумісності професійної і парламентської діяльності також може бути віднесено до неприйнятних обмежень виборчого права кандидатів бути обраними до законодавчого органу країни [41].

З приводу дотримання статті 3 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд зазначає, що цією статтею передбачається не право кандидата перемогти на виборах, але право вільної і ефективної участі в них. Тому Суд відкидає аргумент держави-відповідача у справі «Намат Алієв проти Азербайджану» про те, що досягнуті заявником результати дуже поступалися результатам офіційного переможця виборів, для того щоб передбачувані порушення могли чинити будь-який вплив на результат. Порушення, на які посилається заявник, є серйозними, а саме: втручання представників місцевої влади у виборчий процес; незаконний вплив на волевиявлення виборців; кілька випадків процедурних порушень законодавства; залякування спостерігачів; неточності у списках виборців та очевидні фальсифікації у виборчих протоколах, які вказують на те, що, можливо, не були враховані тисячі невикористаних бланків бюлетенів. Тому Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що в разі підтвердження цих порушень вони могли перешкоджати демократичному процесу [34].

Крім того, Суд звертає увагу, що оскільки мова йшла не тільки про можливе порушення індивідуальних прав заявника, а також про більш загальні питання дотримання державою її обов’язків щодо проведення вільних і справедливих виборів, національні суди повинні вживати розумних заходів із розслідування таких тверджень, без створення нерозумних і надмірно жорстких процесуальних перешкод для заявника. Крім того, не всі твердження заявника були засновані на звітах спостерігачів. Він також посилався на очевидні розбіжності кількох виборчих протоколів, які свідчать про потенційне широкомасштабне втручання в голосування. Однак національні суди не запропонували виборчим комісіям надати ці протоколи для незалежної перевірки і залишили цю частину скарги заявника без уваги.

Держави повинні забезпечувати реальні спроби розгляду сутності доказових індивідуальних скарг на порушення, допущені на виборах, і достатню вмотивованість рішень. Скарги заявника у справі «Намат Алієв проти Азербайджану» не були ефективно розглянуті на рівні країни та відхилені довільним чином. Тому Європейський суд з прав людини одноголосно дійшов висновку про порушення у цій справі вимог статті 3 Першого протоколу до Конвенції.

15. Неспроможність виборчих органів влади відновити прізвища кандидатів у депутати у виборчих списках, незважаючи на остаточні рішення національних судів на їхню користь, Європейський суд з прав людини також відніс до порушень статті 3 Першого протоколу 1 до Конвенції.

Так, у справі «Пєтков та інші проти Болгарії» Суд звернув увагу на те, що причиною неспроможності виборчих органів виконати рішення Вищого адміністративного суду України була їхня впевненість у помилковості рішення суду, а також у тому, що воно було поза компетенцією цього суду. На думку Суду, у демократичному суспільстві, яке дотримується принципу верховенства права, органи влади, аби виправдати відмову у виконанні остаточного рішення суду, не можуть посилатися на їхню незгоду з ним [37].

Суд взяв до уваги те, що два рішення Вищого адміністративного суду України були ухвалені за кілька днів перед виборами, а ще одне рішення – вже після їх проведення. Суд вважає, що така ситуація виникла з вини самих органів влади, оскільки закон про вибори був прийнятий трохи більше ніж за два місяці до виборів, а це не відповідає рекомендаціям Ради Європи про стабільність виборчого законодавства. Замість того, щоб вимагати від політичних партій встановлення зв’язків їхніх потенційних кандидатів у депутати зі Службою безпеки перед номінуванням їх як кандидатів, партіям було дозволено зробити це лише після такого номінування. Більше того, заходи стосовно застосування правила про виключення кандидатів із виборчих списків були роз’яснені Центральною виборчою комісією лише за 12 днів до проведення виборів. Усе це спричинило серйозні практичні труднощі та призвело до юридичних проблем, стосовно яких потрібно було ухвалювати та виконувати рішення у занадто обмежені часові рамки.

Тому неспроможність виборчих органів влади відновити прізвища кандидатів у депутати у виборчих списках, незважаючи на остаточні рішення національних судів на їхню користь, було порушенням статті 3 Першого протоколу до Конвенції.

Крім того, Європейський суд з прав людини звертає увагу, що у виборчому контексті ефективними можуть вважатися лише ті засоби юридичного захисту, які гарантуватимуть правильність результатів виборчого процесу та за допомогою яких учасники виборчого процесу можуть звернутися до нього безпосередньо [37].

16. Такими, що порушують статтю 3 Першого протоколу до Конвенції, було визнано заборону балотуватися до парламенту особам, які мають подвійне громадянство, у державі, де його дозволено (справа «Тенасе проти Молдови», рішення від 27 квітня 2010 року). Так, у зв’язку з обранням заявника до Парламенту він повинен був ініціювати процедуру припинення свого румунського громадянства, щоб Конституційний суд затвердив його депутатський мандат. Щодо мети забезпечення лояльності до держави, якою, згідно з доводами сторін, обґрунтовувалася зазначена заборона, саме поняття «лояльності» не було чітко сформульоване і сторони не пояснили, що включено до його змісту. Тому Суд дійшов висновку, що у тих державах, де множинне громадянство дозволено, наявність більше ніж одного громадянства не могла бути підставою для позбавлення права бути депутатом Парламенту, навіть якщо населення в цій державі було етнічно неоднорідним і кількість депутатів Парламенту з множинним громадянством могла виявитися великою [45].

17. Для доктрини виборчого права велике значення має рішення у справі «Боуман проти Сполученого Королівства». Воно стосується однієї з найскладніших складових виборчого законодавства – регулювання передвиборної агітації. Україна неодноразово переживала достатньо гострі дискусії стосовно способу регулювання свободи вираження поглядів під час виборів, зокрема особами, які не є кандидатами чи їхніми представниками, щодо меж свободи так званої «редакційної політики» засобів масової інформації. Європейський досвід регулювання цих питань у національному законодавстві країн теж достатньо різноманітний. Тому вочевидь необхідно, щоб законодавче регулювання відповідних відносин ґрунтувалося на певних фундаментальних і загальновизнаних принципах. Такими принципами є вільні та рівні вибори і свобода вираження поглядів. З цього приводу Суд зазначив: «Вільні вибори і свобода вираження поглядів формують основу будь-якої демократичної системи. Обидва права взаємозв’язані і зміцнюють одне одного». Проте співвідношення між цими правами не просте: «Тим не менше при деяких обставинах ці два права можуть вступити в конфлікт, і тоді може бути визнано необхідним, щоб перед або під час проведення виборів були встановлені певні обмеження свободи вираження поглядів, які були б неприйнятними у звичайних умовах». Мета таких обмежень визначена статтею 3 Першого протоколу до Конвенції: забезпечити «вільне вираження думки народу при обранні законодавчої влади». Суд визнав, що у встановленні балансу між цими двома правами (тобто у запровадженні обмежень свободи вираження поглядів в ім’я забезпечення вільних і рівних виборів) держави мають широке поле розсуду.

Аналізуючи виборчу систему, Європейський суд покликаний визначити, чи не спрямовані норми виборчого закону на усунення окремих осіб або групи осіб із політичного життя країни або чи не створено в системі більш сприятливі умови для однієї політичної сили, що надають їм виборчі переваги за рахунок інших.

18. Так, Європейський суд визнав неприйнятною як необґрунтовану заяву, в якій заявники скаржились на порушення їхніх прав у зв`язку з проведенням виборів за закритими списками кандидатів, оскільки порядок у списку визначали партії, а вони не мали можливості віддати перевагу конкретному кандидату. Суд дійшов висновку, що виборча система на основі закритих виборчих списків не порушує вимоги статті 3 Першого протоколу з огляду на широкі межі розсуду держави (справа «Саккомано та інші проти Італії», ухвала від 13 березня 2012 року).

19. Крім того, віднедавна Європейський суд почав аналізувати обмеження виборчих прав відповідно до притаманного Конвенції критерію законності. Згідно з цим критерієм закон, який встановлює обмеження виборчого права, повинен відповідати мінімальним стандартам якості, таким як ясність, точність і передбачуваність. У практиці Суду закріплено принцип, за яким норма вважається передбачуваною, якщо її сформульовано з достатньою точністю, яка дає можливість особі регулювати свою поведінку, за потреби, після відповідної консультації (справа «Сеїдзаде проти Азербайджану», рішення від 3 грудня 2009 року [41]).

20. Звертаємо увагу, що у багатьох справах щодо виборів поруч із порушенням статті 3 Першого протоколу трапляється і порушення інших статей Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року

Так, у справі «Сейдіч і Фінчі проти Боснії і Герцеговини» заявники скаржаться до Європейського суду на те, що у них не було можливості балотуватися на виборах до Палати народів і до Президії, так як один з них –циган, а інший – єврей. На їхню думку, це являє собою расову дискримінацію. Вони посилаються на статтю 14 Конвенції, статтю 3 Першого протоколу до Конвенції і статтю 1 Протоколу № 12 до Конвенції [42].

Європейський суд нагадав, що дискримінація, заснована виключно на національності особи, не може бути об’єктивно виправданою в сучасному демократичному суспільстві. Заявники, які характеризували себе як осіб циганського та єврейського походження і не бажали декларувати свою приналежність до «основних національностей» через конституційні положення, не могли виставляти свої кандидатури на виборах у Палату народів. Таке виключення переслідувало мету, в широкому сенсі сумісну із загальними завданнями Конвенції, а саме із завданням відновлення миру. Разом із тим хоча Конвенція не вимагає, щоб держава-відповідач скасувала специфічну систему поділу влади, висновки Венеціанської комісії явно демонстрували наявність інших механізмів поділу влади, які не призводили автоматично до повного виключення представників інших спільнот. Тому тривала нездатність заявників виставляти свої кандидатури на виборах у Палату народів Боснії і Герцеговини не мала об’єктивного і розумного виправдання. Це стало підставою для констатації Судом дискримінації за ознакою етнічного походження та порушення статті 14 Конвенції [42].

Висновки

Аналіз викладеного дозволяє дійти висновку, що правові позиції Європейського суду з прав людини мають значну цінність для розуміння справжнього змісту положень Конвенції, а деякі з формулювань Суду варто розглядати як принципові доктринальні положення, що істотно впливають на тлумачення багатьох норм як міжнародних документів, так і національного законодавства.

На жаль, недостатня ознайомленість професійних суддів, адвокатів, юристів та інших фахівців зі змістом рішень Європейського суду з прав людини, що стосуються статті 3 Першого протоколу, призводить до того, що напрацьовані Судом правові позиції у цій галузі досі не стали повноцінною частиною національної доктрини виборчого права.

За викладеними в рішеннях висновками Суду порушення державою прав і свобод, які гарантується і захищаються статтею 3 Першого протоколу, у тому числі через прийняття чи внесення змін до чинних законів, повинні розглядатися як посягання на демократичні засади суспільства, на принцип верховенства права.

Тому вважаємо актуальною уніфікацію Верховною Радою України всього виборчого законодавства шляхом прийняття Виборчого кодексу України, який би враховував доктринальні правові позиції міжнародного законодавства, що стосуються виборчих прав громадян.

Аналіз підготували заступник Голови Вищого адміністративного суду України М.І. Смокович і помічник заступника Голови Вищого адміністративного суду України О.І. Бєлова.

Використані матеріали

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.

2. Ключковський Ю. Правові позиції Європейського суду з прав людини та вітчизняне виборче законодавство / Ю.Ключковський // Право України. – 2011. – № 7. – С.23 – 32.

3. Олійник Ю. А. Актуальні проблеми конституційного права України / Ю.А. Олійник // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://lib.zhitlo.in.ua/book_5_glava_84_11.2._Viborche_.html.

4. Постанова Великої палати Європейського суду у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), скарга № 26772/95, §201, ECHR 2000-IV // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

5. Постанова Великої палати Європейського суду у справі «Реквеньї проти Угорщини» (Rekvenyi v. Hungary), скарга № 25390/94, ECHR 1999-III, § 34) // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

6. Про міжнародні договори України: закон України від 29 червня 2004 року № 1906-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – Ст. 540.

7. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: закон України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 40. – Ст. 263.

8. Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини: закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30.

9. Рішення Великої палати Європейського суду у справі «Херст проти Сполученого Королівства (№ 2)», скарга № 74025/01, §61, ECHR 2005 // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/Pages/search.aspx.

10. Рішення Великої палати Європейського суду у справі «Метьюз проти Сполученого Королівства» від 18 лютого 1999 року // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999 р. – № 2.

11. Рішення Європейської комісії від 19 грудня 1974 р., скарга № 6573/74, DR 1, p. 88 // Електронний ресурс. – Режим доступу. – http://www.echr.coe.int

12. Рішення Європейської комісії від 3 грудня 1979 р., скарга № 8701/79, DR 18, p. 250 // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int

13. Рішення Європейської комісії від 12 квітня 1991 р., скарга № 16692/90) // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int

14. Рішення Європейської комісії від 11 жовтня 1979 р., скарги № 8348/78 і 8406/78, DR 18, p. 187 // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int

15. Рішення Європейської комісії у справі «Патрік Холланд проти Ірландії» (Patrick Holland v. Ireland) від 14 квітня 1998 р., скарга № 24827/94, DR 93, p. 15 // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

16. Рішення Європейського суду з прав людини від 22 листопада 2001 р., скарга № 39799/98 // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

17. Рішення Європейського суду з прав людини від 22 листопада 2001 р., скарга № 39793/98 // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

18. Рішення Європейського суду з прав людини, скарги № 55480/00 і 59330/00, §§51–62, ECHR 2004-VII // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

19. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Абіль проти Азербайджану» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

20. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Адамсонс проти Латвії» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/Pages/search.aspx#

21. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Азіз проти Кіпру» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

22. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Алайош Кіш проти Угорщини» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/Pages/search.aspx#

23. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Атакіші проти Азербайджану» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

24. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ахмед та інші проти Сполученого Королівства» від 2 вересня 1998 року // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

25. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Віто Санте Санторо проти Італії» від 1 липня 2004 року // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

26. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гитонас та інші проти Греції» (Gitonas and Others v. Greece) 1 липня 1997 року, Reports 1997-IV, p. 1233, § 39 // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

27. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жданок проти Латвії» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

28. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Керімлі та Алібейлі проти Азербайджану» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

29. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Комуністична партія проти Росії» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

30. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Краснов і Скуратов проти Російської Федерації» від 19 липня 2007 року // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://europeancourt.ru/resheniya-evropejskogo-suda-na-russkom-yazyke.

31. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лікурезос проти Греції» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int

32. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Матьє-Моан і Клерфейт проти Бельгії» (Mathieu-Mohin and Clerfayt v. Belgium) від 2 березня 1987, Series A, № 113, p. 23, § 53 // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

33. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мельниченко проти України» (980_352), № 17707/02, параграф 57. ECHR 2004-X) // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

34. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Намат Алієв проти Азербайджану» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

35. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Паксас проти Литви» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int

36. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Партія свободи і солідарності проти Туреччини» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

37. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пєтков та інші проти Болгарії» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

38. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Подкользіна проти Латвії» (Podkolzina v. Latvia), скарга № 46726/99, §33, ECHR 2002-II // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

39. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Російська консервативна партія підприємців проти Росії» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.ru/documents/doc/2464379/2464379.htm.

40. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Садак та інші проти Туреччини (№ 2)» (Sadak and Others v. Tukey (N 2)) // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int

41. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сеїдзаде проти Азербайджану» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

42. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сейдіч та Фінчі проти Боснії і Герцеговини» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

43. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сітаропулос і Гікумопулос проти Греціїї» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/Pages/search.aspx#

44. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Суховецький проти України» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/974_10.

45. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Тенасе проти Молдови» // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

46. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хільбе проти Ліхтенштейну» (Hilbe v. Liechtenstein), скарга № 31981/96, ECHR 1999-VI // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

47. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Черепков проти Російської Федерації» (Cherepkov v. Russia), скарга № 51501/99, ECHR 2000-I) // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

48. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «M.D.U. проти Італії» (MDU v. Italy) від 28 січня 2003 р., скарга № 58540/00) // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int.

49. Смокович М.І. Виборчі спори: строки звернення до суду та строки розгляду цих спорів адміністративними судами / М.І. Смокович // Матеріали семінару з питань застосування судами виборчого законодавства. – Київ. – 2014. – С. 97.

50. Смокович М.І. Правове регулювання розгляду виборчих спорів: теоретичний і практичний аспекти : монографія / М.І. Смокович. – К.: Юрінком Інтер, 2014. – С.149.

51. Юрійчук Є. Рішення Європейського суду з прав людини як критерій зовнішньополітичної електоральної легітимації влади на пострадянському просторі / Є. Юрійчук // Вісник Центральної виборчої комісії №2 (21). – 2011. – С.71.

52. O’Boyle Michael. Electoral Disputes and the ECHR: an Overview. Strasbourg, 12 November 2008 CDL-UD(2008)010. – Р. 2. – Available at: http://www.riigikohus.ee/vfs/789/Report%20%28O%60Boyle%20%20EIK%20praktika%29.pdf.

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Related posts:

  1. Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг)
  2. Інформаційний лист ВАСУ від 11.03.2014 № 287/11/14-14 щодо вжиття заходів загального характеру, необхідних для виконання рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного в IV кварталі 2013 року
  3. Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства
  4. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 16.05.2014 № 01-06/632/14 Про рішення Європейського суду з прав людини, які набули статусу остаточних
  5. Постанова ВАСУ від 22.05.2015 № 6 Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», зі змінами і доповненнями, внесеними згідно з постановами Пленуму Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2014 року № 2 та від 15 травня 2014 року № 6

Комментарии запрещены.

Юрисконсульт

ЮРИДИЧНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ

Договірне право
Дозволи ліцензії

Ноябрь 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
« Окт    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930