юридичні консультації

Відповідно до частин 2, 3 ст. 331 ЦК України, якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Необхідність прийняття закінчених будівництвом об’єктів в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, обумовлена приписами ч. 3 ст. 18 Закону України “Про основи містобудування”

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України
від 10 червня 2008 р.
(витяг)

У квітні 2007 року суб’єкт підприємницької діяльності Мураль І.Л. (далі – Підприємець) звернувся в Господарський суд Львівської області із позовом до Львівської міської ради (далі – Міськрада) про визнання права власності на збудоване майно – павільйон загальною площею 121,3 кв. метрів у м. Львові.

Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги і просив визнати право власності на збудоване майно – павільйон загальною площею 121,3 кв.метрів у м. Львові та зобов’язати Міськраду укласти з позивачем договір оренди земельної ділянки площею 0, 0150 га у м. Львові.

Позовні вимоги обґрунтовувались посиланням на те, що 15 липня 2004 р. між Підприємцем та Міськрадою було укладено договір оренди землі (далі – договір), відповідно до умов якого позивачу було надано земельну ділянку у м. Львові для обслуговування павільйону. Пунктом 2 договору Підприємцю надано земельну ділянку площею 0, 0150 га у тому числі під забудову. Згідно дозволу Залізничної районної адміністрації м. Львова (далі — Райадміністрація) від 10 серпня 2004 р. № 52 позивачу дозволено виконувати роботи щодо влаштування будівельного майданчика на зазначеній території. На підставі зазначеного, Підприємець здійснив будівництво павільйону та облаштування прилеглої території. Зауважень щодо відхилення чи порушення вимог під час будівельних робіт позивачу не надходило, роботи виконані відповідно до виготовленого проекту. Міськрада 23 лютого 2006 р. прийняла ухвалу № 3368 про погодження місця розташування та надання дозволу на виготовлення проекту відведення земельної ділянки м. Львові. Мотивуючи позов Підприємець послався на приписи статей 16, 321, 331, 373, 376, 415 ЦК, ст. 24 Закону України від 20 квітня 2000 р. № 1699-ІІІ “Про планування і забудову територій” (далі — Закон № 1699-ІІІ) та статті 5, 13, 16 Закону України від 16 жовтня 1998 р. № 161-ХІV “Про оренду землі” (далі — Закон № 161-ХІV).

Міськрада проти позову заперечувала з тих підстав, що відповідно до ст. 125 ЗК право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Посилаючись на порушення позивачем приписів ст. 640 ЦК та ст. 18 Закону № 161-ХІV, п. 4.2.12 ухвали Міськради від 14 листопада 2002 р. № 121 “Про затвердження “Порядку розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності у м. Львові, надання дозволів на розміщення та відкриття об’єктів дрібно-роздрібної торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування” (далі – ухвала № 121), відповідач зазначив, що оспорюваний договір оренди не пройшов державну реєстрацію, а отже Підприємець не мав права приступати до використання спірної земельної ділянки. Крім того, відповідач зазначив, що за протестом прокурора Залізничного району м. Львова від 21 грудня 2005 р. ним скасоване власне рішення про надання в оренду Підприємцю земельної ділянки для встановлення та обслуговування павільйону. Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 7 червня 2007 р. до участі у справі залучено Райадміністрацію – відповідачем, обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради “Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки” (далі — БТІ) – третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 17 липня 2007 р. позов задоволено частково. Визнано право власності позивача на збудоване майно – павільйон загальною площею 121, 3 кв. метрів у м. Львові. Зобов’язано БТІ провести реєстрацію права власності позивача на павільйон загальною площею 121, 3 кв. метрів у м. Львові. В решті вимог у позові відмовлено. Рішення в частині задоволення позовних вимог вмотивовано тим, що будівництво торгівельного павільйону здійснене за наявності усіх необхідних для цього дозволів, тому його не можна вважати самочинним. Відмовляючи частково у позові, суд зазначив що оспорюваний договір було укладено сторонами на строк до 2009 р., а оскільки у визначеному законом порядку договір не розривався, він є чинним. При цьому суд послався на статті 16, 331, 376, 392 ЦК та статті 83, 116, 124 ЗК.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2007 р. та постановою Вищого господарського суду України від 19 березня 2008 р. зазначене рішення залишено без змін.

22 травня 2008 р. колегією суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою Міськради порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 19 березня 2008 р. у справі № 1/357-19/28. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування всіх зазначених судових рішень у справі та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції з мотивів невідповідності оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, неправильного застосування норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий господарський суд України мотивуючи постанову посиланням на ч. 2 ст. 331 ЦК припустився помилки, оскільки не звернув уваги на абз. 2 ч. 2, ч. 3 цієї ж статті, відповідно до яких, якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

При цьому, необхідність прийняття закінчених будівництвом об’єктів в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України обумовлена приписами ч. 3 ст. 18 Закону України від 16 листопада 1992 р. № 2780-ХІІ “Про основи містобудування”.

Водночас, суди першої та апеляційної інстанцій з висновками яких погодився Вищий господарський суд України, встановивши факт будівництва павільйону загальною площею 121,3 кв.метрів у м. Львові не дослідили обставини щодо належного прийняття даного павільйону до експлуатації у встановленому порядку.

Так, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. № 1243 “Про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів” прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації закінчених будівництвом об’єктів. За результатами роботи державної приймальної комісії складається акт про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта. Акт державної приймальної комісії підлягає затвердженню у 15-денний строк органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, що утворив цю комісію, та реєструється в інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка видала дозвіл на виконання будівельних робіт.

Також слід зазначити, що відповідно до ст. 24 Закону № 1699-ІІІ, фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об’єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов’язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об’єкта містобудування.

Статтею 29 цього ж Закону передбачено, що здійснення будівельних робіт на об‘єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.

Залишено судами поза увагою й той факт, що площа збудованого позивачем павільйону не відповідає розміру площі визначеної для об’єктів будівництва малих архітектурних форм. Так, відповідно до Наказу Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 13 жовтня 2000 р. № 227 “Про затвердження Типових правил розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності” (який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин) стаціонарна мала архітектурна форма — одноповерхова споруда площею до 30 кв. метрів, яка має закрите приміщення для тимчасового перебування людей, — кіоск, одноповерховий павільйон тощо.

Оскільки помилкове застосування судом норм матеріального права призвело до неправильного вирішення спору, всі постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду слід врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від установлених обставин вирішити спір відповідно до закону.

Керуючись статтями 11117—11121 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу Міськради задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 19 березня 2008 р. у справі № 1/357-19/28, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2007 р. та рішення Господарського суду Львівської області від 17 липня 2007 р. скасувала, а справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.

 

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Related posts:

  1. Згідно зі ст. 11 ЗУ «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» викуп застосовується до тих об’єктів, які не були продані на аукціоні чи за конкурсом і були включені до переліку об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу.
  2. Вирішуючи питання про прийняття відмови позивача від позову, господарський суд зобов’язаний перевірити чи не суперечить така відмова законодавству та чи не порушуються внаслідок цього чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Водночас, господарський суд повинен роз’яснити сторонам наслідки вчинення відповідної процесуальної дії та перевірити, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін
  3. Сторони договору оренди майна інших форм власності (окрім державного та комунального майна) можуть обумовити про незастосування до договірних правовідносин положень Закону України “Про оренду державного та комунального майна”. Якщо ж така умова в договорі відсутня, то вказаний Закон може застосовуватися
  4. Перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації)

Комментарии запрещены.

Юрисконсульт

ЮРИДИЧНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ

Договірне право
Дозволи ліцензії

Февраль 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
« Окт    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
242526272829