юридичні консультації

Застосовуючи положення ст. 214 Цивільного кодексу УРСР у редакції Закону України від 08.10.1999 р. № 1136-XIV, слід враховувати прикінцеві положення зазначеного Закону про те, що цей Закон не поширюється на правовідносини, які виникають з прострочення виконання грошового зобов’язання з оплатою населенням комунальних послуг

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України
від 14 лютого 2006 р.
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, розглянувши касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства “Рівнегаз” (далі – ВАТ “Рівнегаз”) на постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2005 р. № 15/444,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2003 р. дочірня компанія “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” (далі — ДК “Газ України”) пред’явила в господарському суді Рівненської області позов до ВАТ “Рівнегаз” про стягнення 7 млн 31 тис. 488 грн заборгованості за переданий у 2000 р. природний газ, інфляційних нарахувань на суму боргу, 3 % річних, пені. Під час розгляду справи ДК “Газ України” збільшила розмір позовних вимог і просила стягнути з відповідача 8 млн 299 тис. 438 грн, у тому числі 5 млн 958 тис. 498 грн заборгованості, 416 тис. 731 грн пені за період прострочення платежу з 2 січня до 1 липня 2004 р., 1 млн 95 тис. 384 грн інфляційних нарахувань на суму боргу за період прострочення платежу з січня 2001 р. по травень 2004 р., 619 тис. 52 грн річних у розмірі 3 % за період прострочення платежу з 11 січня 2001 р. до 1 липня 2004 р., 209 тис. 772 грн відсотків за неправомірне користування чужими коштами за період прострочення платежу з 1 січня по 1 липня 2004 р.

Позивач зазначав, що на підставі договору на постачання природного газу від 18 січня 2000 р. № 10/16-48 протягом січня — грудня 2000 р. дочірня компанія “Торговий дім “Газ України”, правонаступником якої є ДК “Газ України”, передала ВАТ “Рівнегаз” 272 692, 22 тис. м3 природного газу на загальну суму 37 млн 165 тис. 733 грн. Відповідач розрахувався за переданий природний газ частково в сумі 31 млн 207 тис. 235 грн., заборгувавши 5 млн 958 тис. 498 грн. На цю суму позивач нарахував пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України на підставі п. 6.2 договору, індекс інфляції та 3 % річних на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), відсотки за неправомірне користування чужими коштами на підставі ч. 6 ст. 231 та ч. 4 ст. 232 Господарського кодексу України (далі — ГК).

Відповідач позов не визнавав, вважаючи, що факт переходу до позивача прав і обов’язків реорганізованої дочірньої компанії “Торговий дім “Газ України” не доведений належними засобами доказування. Відповідач також мотивував свої заперечення проти позову посиланням на визначений законодавством порядок проведення розрахунків за поставлений природний газ, який передбачає відкриття газозбутовим підприємствам розподільних рахунків в уповноважених банках для обов’язкового зарахування коштів, що надходять за поставлений споживачам природний газ, та розподіл цих коштів за алгоритмом.

З цих же підстав ВАТ “Рівнегаз” подало до ДК “Газ України” зустрічний позов про визнання недійсним на підставі ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 р. (далі — ЦК 1963 р.), положення абз. 2 п. 5.1 договору від 18.01.2000 р. № 10/16-48 в редакції протоколу узгодження розбіжностей, яким передбачено здійснення остаточного розрахунку за спожитий природний газ до 10 числа наступного за звітним місяця.

ДК “Газ України” зустрічний позов не визнавала.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Рівненської області від 01.09.2004 р. в позові відмовлено, зустрічний позов задоволено.

Задовольняючи зустрічний позов, суд виходив з того, що умова договору стосовно визначення кінцевого строку розрахунків за природний газ до 10 числа наступного місяця не відповідає вимогам постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 13 листопада 1998 р. № 1785 “Про вдосконалення розрахунків за спожитий природний газ” (далі — постанова КМУ і НБУ № 1785) та постанові Національної комісії регулювання електроенергетики України від 12 липня 2000 р. № 759 “Про затвердження алгоритму розподілу коштів, що надходять на розподільні рахунки газозбутових підприємств Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” за поставлений природний газ” (далі — постанова НКРЕ № 759).

Відмовляючи в позові, суд мотивував рішення тим, що ДК “Газ України” не довела порушення ВАТ “Рівнегаз” порядку здійснення розрахунків за поставлений природний газ, установленого вказаними актами законодавства.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 30 червня 2005 р. зазначене рішення залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2005 р. № 15/444 постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції скасовано, позов задоволено частково, з відповідача на користь позивача стягнуто 5 млн 958 тис. 498 грн боргу, 1 млн 95 тис. 384 грн інфляційних нарахувань на суму боргу, 619 тис. 52 грн річних; 416 тис. 731 грн пені; в решті вимог у позові відмовлено; в зустрічному позові відмовлено.

Постанова суду касаційної інстанції вмотивована тим, що висновки судів ґрунтуються на помилковому застосуванні положень постанови КМУ і НБУ № 1785 та постанови НКРЕ № 759.

Відмовляючи в позові в частині стягнення 209 тис. 772 грн відсотків за неправомірне користування чужими коштами на підставі ч. 6 ст. 231 та ч. 4 ст. 232 ГК, суд касаційної інстанції послався на п. 5 розділу 1Х “Прикінцеві положення” ГК, відповідно до якого положення цього Кодексу щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності, а також за порушення господарських зобов’язань застосовуються у разі, якщо ці порушення були вчинені після набрання чинності зазначеними положеннями.

12 січня 2006 р. колегією суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою ВАТ “Рівнегаз” порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2005 р. № 15/444. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої постанови та припинення провадження у справі з мотивів невідповідності оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, неправильного застосування норм матеріального права. На обґрунтування мотивів касаційної скарги зроблено посилання на постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 1 листопада 2005 р. (справа № 3-5757к05), постанови Вищого господарського суду України від 14 січня 2004 р. у справі № 4/1345-16/163, від 24 лютого 2004 р. у справі № 4/1394-17/177, від 07 жовтня 2004 р. у справі № 20/305, від 14 грудня 2004 р. у справі № 5/67, від 10 лютого 2005 р. у справі № 4/1189-9/128, від 21 квітня 2005 р. у справі № 35/142, від 27 квітня 2005 р. у справі № 4/1173-23/135, від 28 квітня 2005 р. у справі № 5/396-04, від 10 травня 2005 р. у справі № 31/318, від 5 липня 2005 р. у справі № 14/167-2/121, від 10 листопад 2005 р. у справі № 17/100.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідача та позивача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судами установлено, що на підставі договору на постачання природного газу від 18 січня 2000 р. № 10/16-48 у 2000 р. дочірня компанія “Торговий дім “Газ України” передала ВАТ “Рівнегаз” 272 692 22 тис. м3 природного газу на загальну суму 37 млн 165 тис. 733 грн, за який відповідач розрахувався частково, заборгувавши 5 млн 958 тис. 498 грн. Судами також установлено, що правонаступником дочірньої компанії “Торговий дім “Газ України” у спірних правовідносинах є ДК “Газ України”.

Як установлено судами, у п. 5.1 договору на постачання природного газу від 18 січня 2000 р. № 10/16-48 в редакції протоколу узгодження розбіжностей сторони передбачили, що кошти, які надходять на рахунок покупця, на підставі його платіжних доручень того самого дня перераховуються уповноваженим банком в частині вартості газу на консолідований розподільчий рахунок постачальника (згідно з наказом Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” від 19 січня 2000 р. № 14 “Про тимчасовий розподіл коштів з розподільчих рахунків газозбутових підприємств”); остаточний розрахунок за спожитий природний газ здійснюється до 10 числа наступного за звітним місяця.

Визнаючи недійсною зазначену умову договору в частині визначення кінцевого строку розрахунків за переданий відповідачу природний газ, суди першої й апеляційної інстанцій виходили з того, що ця умова договору суперечить порядку розрахунків, установленому постановою КМУ і НБУ № 1785 та постановою НКРЕ № 759, якими передбачено здійснення розрахунків між газозбутовими організаціями та дочірньою компанією “Торговий дім “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” з використанням розподільних рахунків згідно з алгоритмом розподілу коштів, затвердженим Національною акціонерною компанією “Нафтогаз України”.

Проте цей висновок місцевого та апеляційного господарських судів є помилковим і Вищий господарський суд України обґрунтовано не погодився з ним, зазначивши, що затверджений постановою НКРЕ № 759 алгоритм визначає послідовність дій підприємств та банків при надходженні коштів за поставлений природний газ на розподільні рахунки підприємств, цей алгоритм не впливає на домовленість сторін договору щодо строків оплати вартості переданого природного газу та не припиняє зобов’язань боржника щодо сплати боргу.

Відповідно до ст. 161 ЦК 1963 р., чинного на момент виникнення спірних правовідносин та пред’явлення позову в даній справі, зобов’язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а за відсутності таких вказівок – відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Аналогічна норма міститься у статті 526 ЦК, чинного на момент вирішення даної справи судами.

За цих обставин Вищий господарський суд України на законних підставах скасував судові рішення у справі та ухвалив нове рішення, яким задовольнив позов ДК “Газ України” в частині вимог щодо стягнення боргу 5 млн 958 тис. 498 грн та відмовив у задоволенні зустрічного позову ВАТ “Рівнегаз”. Вищий господарський суд України також правильно застосував положення п. 5 розділу 1Х “Прикінцеві положення” ГК та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ДК “Газ України” в частині вимог щодо стягнення штрафних санкцій за порушення грошових зобов’язань, нарахованих на підставі ч. 6 ст. 231 та ч. 4 ст. 232 ГК.

Водночас не можна погодитись з оскарженою постановою суду касаційної інстанції в частині задоволення позову ДК “Газ України” щодо вимог про стягнення 1 млн 95 тис. 384 грн інфляційних нарахувань на суму боргу, 619 тис. 52 грн річних та 416 тис. 731 грн пені. У зазначеній частині позовних вимог Вищий господарський суд України ухвалив нове рішення без урахування обставин справи та вимог закону.

Суми інфляційних нарахувань на суму боргу та 3 % річних стягнені Вищим господарським судом України згідно з розрахунком позивача, зробленим, у тому числі, за період, що передував набранню чинності ЦК. У цей період був чинним ЦК 1963 р., ст. 214 якого передбачена відповідальність боржника за прострочення виконання грошового зобов’язання у вигляді обов’язку сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь період прострочення, а також 3 % річних, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів. Прикінцевими положеннями Закону від 8 жовтня 1999 р. № 1136-Х1V “Про внесення зміни до ст. 214 Цивільного кодексу Української РСР”, яким зазначена стаття викладена в новій редакції, передбачено, що цей Закон не поширюється на правовідносини, що виникають з прострочення виконання грошового зобов’язання, пов’язаного з оплатою населенням комунальних послуг.

Судами установлено, що предметом договору від 18 січня 2000 р. № 10/16-48, на якому ґрунтуються позовні вимоги, є постачання природного газу для потреб населення. Проте Вищий господарський суд України на це уваги не звернув.

Крім того, судом касаційної інстанції не враховані положення ст. 1 Закону від 20 лютого 2003 р. № 554-1V “Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за житлово-комунальні послуги, спожиті газ та електроенергію”, якою передбачено, що заборгованість з квартирної плати та плати за комунальні послуги (водо-, тепло-, газопостачання, послуги водовідведення, електроенергію, вивезення побутового сміття та рідких нечистот) наймачів жилих приміщень та власників жилих будинків або квартир, яка склалася на дату набрання чинності цим Законом перед надавачами житлово-комунальних послуг, реструктуризується на термін до 60 місяців залежно від суми боргу та рівня доходів громадян на дату реструктуризації. Статтею 5 цього Закону встановлено, що на суму реструктуризованої заборгованості не нараховується пеня житлово-комунальним підприємствам на їхню заборгованість перед постачальниками енергоносіїв, інших матеріальних цінностей, що використовуються для надання послуг.

Враховуючи викладене, судові рішення слід скасувати в частині вирішення справи щодо вимог ДК “Газ України” про стягнення інфляційних нарахувань на суму боргу, 3 % річних та пені, а справу в цій частині вимог передати на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене та вирішити спір у зазначеній частині вимог відповідно до закону.

Керуючись статтями 11117—11121 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

постановила:

Касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства “Рівнегаз” задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2005 р. № 15/444, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 30 червня 2005 р. та рішення Господарського суду Рівненської області від 01 серпня 2004 р. скасувати в частині вимог про стягнення 1 млн 95 тис. 384 грн інфляційних нарахувань на суму боргу, 619 тис. 52 грн річних та 416 тис. 731 грн пені, а справу в цій частині вимог передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

У решті постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2005 р. № 15/444 залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Related posts:

  1. Положення частини 4 статті 12 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” не поширюються на випадки застосування до боржника санкцій, не пов’язаних з невиконанням чи неналежним виконанням грошового або податкового зобов’язання
  2. Установивши факт невиконання продавцем свого обов’язку передати покупцю документацію, необхідну для державної реєстрації права власності на нерухоме майно, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив продавцю в позові до покупця про розірвання договору купівлі-продажу, застосувавши до правовідносин сторін положення ст. 538 Цивільного кодексу України щодо зустрічного виконання зобов’язань та передбачених нею правових наслідків на випадок невиконання однією із сторін у зобов’язанні свого обов’язку
  3. Алгоритм розподілу коштів за поставлений газ не впливає на домовленість сторін за договором щодо строків оплати вартості поставленого газу, не припиняє зобов’язання боржника по оплаті боргу кредитору, у тому числі шляхом реалізації свого права на стягнення боргу зі споживачів природного газу
  4. Комісіонер зобов’язаний письмово повідомити комітента про свою відмову від виконання договору у випадку, коли це викликано неможливістю виконання доручення або порушенням комітентом договору комісії. Договір комісії зберігає свою чинність протягом двох тижнів з дня одержання комітентом повідомлення комісіонера про відмову від виконання доручення
  5. Відповідно до абзацу 2 ч. 4 ст. 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” дія мораторію поширюється на нараховану позивачем пеню, а суми боргу з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних, як плати за користування коштами, підлягають стягненню

Комментарии запрещены.

Юрисконсульт

ЮРИДИЧНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ

Договірне право
Дозволи ліцензії

Август 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
« Окт    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031