юридичні консультації

Не виконавши вимоги закону щодо погодження умов договору застави з органом приватизації, заставодавець безпідставно звернувся до суду за правовим захистом, пред’явивши до заставодержателя позов про визнання договору застави недійсним

Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України
від 14 березня 2006 р.
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України за участю представників відкритого акціонерного товариства “Харківський тракторний завод імені С. Орджонікідзе” (далі — Товариство) — Харченко О.О., Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку (далі — Банк) — Войтенко В.В., Кудрицького Р.П., розглянувши касаційну скаргу Банку на постанову Вищого господарського суду України від 7 грудня 2005 р. № 40/217-05,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2005 р. Товариство пред’явило в господарському суді Харківської області позов до Банку про визнання недійсним договору майнового поручительства від 22 червня 2004 р. № 45 (далі — договір майнового поручительства).

Позивач зазначав, що майновою порукою забезпечено виконання зобов’язання за укладеним між Банком та товариством з обмеженою відповідальністю “ТДТ” кредитним договором від 22 червня 2004 р. № 23, за умовами якого Банк надає позичальнику кредит в сумі 1 млн 500 тис. грн на строк до 22 червня 2005 р.; предметом майнової поруки є застава тракторів загальною вартістю 1 млн 981 тис. 200 грн. Позов мотивувався тим, що договір майнового поручительства укладено з порушенням вимог ч. 5 ст. 11 Закону України від 2 жовтня 1992 р. N 2654-XII “Про заставу” (далі — Закон від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII).

Банк позов не визнавав, посилаючись на відсутність законних підстав для визнання договору майнового поручительства недійсним.

Рішенням господарського суду Харківської області від 17 червня 2005 р. позов задоволено. Суд установив, що Товариство відноситься до відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, щодо яких прийнято рішення про приватизацію; 27,62 % акцій Товариства перебуває у державній власності. За цих обставин, посилаючись на вимоги ч. 5 ст. 11 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII, суд зазначив, що застава майна Товариства мала здійснюватись з дозволу Фонду державного майна України (далі – ФДМУ) відповідно до затвердженого наказом ФДМУ від 6 лютого 2001 р. № 163 Порядку погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємств у редакції, чинній до внесення змін наказом ФДМУ від 6 жовтня 2004 р. № 2090 (далі — Порядок). Суд вмотивував рішення посиланням на ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства, та ч. 1 ст. 215 ЦК, відповідно до якої підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, встановлених ч. 1 ст. 203 цього Кодексу.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 1 вересня 2005 р. до участі у справі залучено ФДМУ третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 6 вересня 2005 р. зазначене рішення скасовано, в позові відмовлено. Суд виходив з того, що:

— положеннями ч. 5 ст. 11 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII та Порядку не встановлено такого правового наслідку, як недійсність договору застави через недотримання вимоги щодо погодження умов договору з органом приватизації;

— для отримання рішення про погодження умов договору майнового поручительства з відповідною заявою до ФДМУ повинно було звернутися Товариство;

— позивачем не надано доказів того, що при укладенні договору майнового поручительства Банк порушив вимоги законодавства, права або охоронювані законом інтереси Товариства;

— натомість дії Товариства під час укладання та виконання договору майнового поручительства вчинюються з наміром завдати шкоди своєму контрагенту та є такими, що не відповідають положенням частин 2, 3 ст. 13 ЦК стосовно меж здійснення цивільних прав.

Суд апеляційної інстанції визнав, що Товариство діє у відносинах з Банком несправедливо та недобросовісно, порушуючи визначені ст. 3 ЦК загальні засади цивільного законодавства.

За цих обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для визнання договору майнового поручительства недійсним.

Постановою Вищого господарського суду України від 7 грудня 2005 р. № 40/217-05 зазначену постанову суду апеляційної інстанції скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено в силі.

2 лютого 2006 р. колегією суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою Банку порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 7 грудня 2005 р. № 40/217-05. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої постанови та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування касаційної скарги зроблено посилання на порушення положень статей 19, 129 Конституції України та норм матеріального права.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідача та позивача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

У розумінні ч. 1 ст. 583 ЦК та ч. 2 ст. 11 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII майновим поручителем є третя особа — заставодавець, яка, не будучи боржником за основним зобов’язанням, виступає стороною заставних правовідносин у забезпечення виконання зобов’язання. Тому суди правильно виходили з того, що до правовідносин сторін слід застосовувати норми законодавства, які регулюють заставу.

Як установлено судами, Товариство є відкритим акціонерним товариством, створеним у процесі корпоратизації, щодо якого прийнято рішення про приватизацію майна.

Визнаючи недійсним укладений сторонами договір майнового поручительства, суд першої інстанції, з яким погодився Вищий господарський суд України, виходив з того, що підставою недійсності зазначеного договору є недодержання вимог ч. 5 ст. 11 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII, відповідно до якої з моменту прийняття рішення про приватизацію відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратизації, застава його майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації.

Проте висновки судів першої та касаційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права.

Статтею 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Частиною 1. ст. 16 ЦК передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється, зокрема, у такий спосіб, як визнання правочину недійсним.

Відповідно до законодавства за ступенем недійсності всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні, які можуть бути визнані судом недійсними за певних умов (оспорювані).

Нікчемним є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом (ч. 2 ст 215 ЦК). Застосовуючи до правовідносин сторін положення ч. 5 ст. 11 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII, лише суд апеляційної інстанції правильно звернув увагу на те, що згадана правова норма безпосередньо не визначає недійсність договору застави майна, укладеного без дотримання вимог цієї норми.

Крім того, проаналізувавши положення Порядку, яким визначено основні засади прийняття органами приватизації рішення щодо погодження умов договору застави, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що цим Порядком передбачено подання до відповідного органу приватизації проекту договору застави або укладеного договору застави відповідно до вимог чинного законодавства (абз. 7 п. 2.2, п. 3.1, абз. 3 п. 4 Порядку). Слід зазначити, що ст. 4 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII, якою визначено вимоги до предмету застави, не встановлено заборони щодо застави товарів в обороті або в переробці будь-якими суб’єктами підприємницької діяльності — заставодавцями.

Правильним є також висновок суду апеляційної інстанції про те, що згідно з Порядком саме позивач повинен звернутися до органу приватизації з відповідною письмовою заявою та необхідним пакетом документів для отримання рішення щодо погодження умов договору майнового поручительства. Проте Товариство не надало доказів вчинення таких дій, відповідно й не надало доказів відмови органу приватизації в погодженні умов укладеного сторонами договору майнового поручительства.

Не спростувавши висновку суду апеляційної інстанції про те, що Товариство не довело факт порушення свого суб’єктивного цивільного права, Вищий господарський суд України не дав належної юридичної оцінки тій обставині, що звернення до суду з даним позовом фактично є намаганням Товариства покласти на Банк несприятливі правові наслідки через невиконання самим позивачем свого обов’язку.

За цих обставин у Вищого господарського суду України не було законних підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції. Тому оскаржена постанова Вищого господарського суду України підлягає скасуванню, а скасована нею законна й обґрунтована постанова суду апеляційної інстанції — залишенню в силі.

Керуючись статтями 11117—11120ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

постановила:

Касаційну скаргу Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 7 грудня 2005 р. № 40/217-05 скасувати, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 6 вересня 2005 р. залишити в силі.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Related posts:

  1. Постанова суду касаційної інстанції підлягає залишенню без змін, оскільки доводи касаційного подання щодо невідповідності спірного договору оренди вимогам закону не знайшли свого підтвердження
  2. Задовольняючи позов енергогенеруючої компанії про стягнення боргу з оптового постачальника електричної енергії за продану електроенергію, суди неправильно застосували положення Закону України «Про електроенергетику» щодо порядку проведення розрахунків на оптовому ринку електричної енергії та не врахували умов договору між членами оптового ринку електричної енергії України від 15.11.1996 р. й умови двостороннього договору сторін, яким визначається обсяг відповідальності оптового постачальника електричної енергії за стан розрахунків на енергоринку
  3. Договір розірвано на підставі ст. 651 ЦК України, оскільки відповідач істотно порушив вимоги договору щодо підписання актів приймання-передачі об’єктів купівлі-продажу та не оплатив їх повну вартість.
  4. Відповідно до положень ст.1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” не можна визнати кредиторами боржника осіб, які заявляють вимоги на суми вартості належних їм акцій у статутному фонді боржника
  5. Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦК закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову є підставою для відмови в позові

Комментарии запрещены.

Юрисконсульт

ЮРИДИЧНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ

Договірне право
Дозволи ліцензії

Май 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
« Окт    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031